Глава 11. Частина 2. Свято, на честь дарування імені

Джерард

Король і королева були вільні, і перепона перед гістьми впала, як тільки остання частинка магії вилетіла з замку. Її наче і не було, але крик немовляти та присмак гнітючої атмосфери, що осіла в залі, і нагадували про те, що королівство спіткало нове горе.

Гості одразу були випроводжені з зали й розселені в гостьовому крилі замку. Поки що їх не можна було відпускати – у відьми могли бути співучасники. 

Зала спорожніла, у ній залишився лише король і варта на чолі з Василескі.

— Як? Як вона потрапила до замку? — голос Джерарда гримів так, що дрижали віконниці.

— Прибула під чужим ім'ям, Ваша Величносте, — вклонившись, відповів Василескі. – Ми перевірили всіх гостей. Єдині, кого не змогли виявити, були Васелеуси з Підгір'я, — промовив чоловік, спостерігаючи, як король міряє кроками тронну залу, знову і знову. Він, як і всі інші, все ще боявся влетіти в невидиму перешкоду, зведену руками відьми.

О ні, вона не відьма! З усіх присутніх в залі він один знав це напевно. Ніколи б нікому не зізнався, але точно знав, хто вона така! Цей погляд, ця магія - він вже зустрічався з ними раніше. Отже, дівчинка така, як і її мати, і це погано. Феї набагато небезпечніші за відьом і друїдів, а значить, з нею не вийде домовитися. Знаючи Алаінн, дівчисько має бути найупертішим у світі створінням. З іншого боку… Тепер він має шанс повернутися до початкового плану, який зруйнувала попередня королева Майнгардта.

— Приведи Найрен,— схаменувся Джерард. Відволікшись на свої думки, він навіть забув, що збирався покарати й голову варти. Адже це Василескі не встежив і дозволив цьому статися. Але король покарає його потім. — Я хочу дізнатися, про яку таку угоду говорила ця відьма,— гаркнув Джерарді та втупився в похмуре чорне небо через відчинені віконниці. Як не дивно, йому навіть не було холодно, хоча мороз білими пальцями інею пробирався всередину зали. — І всю родину Віселіусів доставити сюди, завтра ж! — додав він, поки голова варти не вийшов.

Еліена

— Елі! – крізь сон лунає голос..

Дівчина стоїть на полі битви. Навколо лежать сотні, тисячі мертвих тіл. Вона не може розібрати їхні обличчя – бачить тільки прапори. Вони різні, всіх відомих їй королівств, включно з її власним. Вона звертає увагу, що серед жертв лежать не тільки люди. Ось стирчить ріг чорного єдинорога з Темного лісу, там – лапа змієтрата, а тут, під горою, серед людських решток, видніється золоте крило. Святі дракони! Що тут сталося?

Дух смерті лізе в очі, в ніс, навіть у вуха пробирається неприємним звуком тиші, яка огорнула це місце. І тільки каркання ворон і крик стерв'ятників чується то тут, то там.

Але раптом… що це? Плач? Сміх? Вона озирається, намагаючись зрозуміти, звідки долинає звук. Вдалині на полі хтось є! Хтось живий!

Вона біжить у той бік, перечіпається через чиюсь руку і падає обличчям прямо в бруд і кров. Істерично стирає цю гидоту з обличчя і бачить, що під її руками кров і шматочок крила, але не птаха, а шматок крила метелика.

Принцеса повільно повертає голову і бачить фея. Вона його не знає. Він мертвий? Повіки здригаються, і покрите бризками крові бліде обличчя осяюють живі очі.

Елі підповзає ближче і намагається затиснути величезну рану на грудях фея, але руки в'язнуть в гарячій крові, яка сочиться крізь пальці. Еліена не може її зупинити. Вона ще раз вдивляється в фея і зауважує, що його очі точнісінько як її власні – яскраво сяючі, бурштинові.

— Є двері, які не варто відчиняти, і таємниці, які не варто розкривати. Навіщо ти це зробила, Елі? Ти прирекла усіх нас, - він кашляє, і з рота ллється бура, майже чорна кров.

— Елі! – Інший голос  привертає її увагу і змушує підняти голову.

Дівчина підіймається і біжить вперед, поки, нарешті, перед нею не опиняється хтось живий. Вона кладе руку йому на плече.

— Він мертвий, — каже Ордей, піднявши на принцесу очі. В них стоять сльози, і Еліена бачить, що на його руках лежить мертве тіло великого чорного ворона. - Вибач!

— Елі! — фея розплющила очі так широко, як могла.

Сон! Це був сон, лише сон.

Найрен

Найрен, все ще, проймало дрібне тремтіння. Вона міряла кроками коридор під дверима тронної зали. Туди сюди, туди сюди, вона не знала скільки часу пройшло.

Що робити? Куди тікати? Королева перебирала пальцями амулет на шиї. Він же повинен спрацювати, так? Він має спрацювати! Головне, вигадати щось переконливе.

Гуркіт важких дверей тронної зали змусив її здригнутися.

Пізно. Тепер доведеться щось вигадувати на льоту. Ну як вона могла бути такою наївною і самовпевненою! Як можна було вирішити, що відьма не викине чогось, коли зрозуміє, що Найрен не збирається виконувати угоду.

— Всі геть! – прогримів Джерард.

Король сидів на троні в хутряній мантії у своїй важкій святковій короні, він здавався їй величезним. Дивно, коли Найрен входила сюди з ним разом до гостей, вона цього не помічала, а зараз…