Глава 8. Інші

Місяць Ріурос. П'ять Місяців по тому

Королівство Майнгардт. Місто Фейркасл

Еліена

Чорні пластівці попелу падають з неба, огортаючи все навколо м'якою ковдрою. Вони скриплять на зубах, забиваються в ніс, налипають на волосся, шкіру й очі, немов настирливі болотяні мошки після літнього дощу.

Щось крапнуло на голову, ніби й справді починається дощ. Великі краплі повільно сповзають по скронях. Але чому волосся стало таким липким? І руки…

О, духи! Це не дощ … це кров. Крик застряг у горлі.

Вона дивиться вперед, і по шкірі біжать мурашки – вкритий попелом світ поступово стає червоним від крові, яка дощем ллється з неба.

І прямо перед нею з'являється тіло матері.

— Мамо-о-о-о! — кричить дівчинка, але горло пронизує біль, ніби в ньому застрягло лезо ножа, і жодного звуку не може вириватись назовні.

Вона розвертається і намагається втекти, але її щось тримає. Міцні руки боляче стискають плечі, шипами врізаючись у шкіру.

Вона скидає голову і бачить одягненого у все біле лицаря.  Його білизна аж сяє, лише на рукавах його нашитий герб чорного вовка. Самі руки зовсім не руки, а голови вовків, величезні пащі яких впиваються в її плечі.

Вона знову підіймає голову і бачить його обличчя. Це він! Той самий чоловік із далеких дитячих спогадів. Це король Джерард!

– Дивись, — усміхається він, гне заводячи погляду з тіла Алаінн.

– Не буду!

Вона намагається опиратися, намагається вдарити його, але той стоїть, наче гранітна стіна.

— Дивись! — Потужні щелепи вовків впиваються в її плечі, і нестерпний біль змушує подивитися туди, куди він хоче. Тіло Алаінн виглядає зовсім не таким, яким було за життя. Коли маму вбили, вона виглядала, наче втомилася і прилягла на м'який килим лісової трави. Тепер же, перед очима принцеси лежить труп, що вже розклався, по ньому повзають хробаки. Але це ще не все. Навколо є й інші, свіжі тіла, які стікають кров'ю. Он там лежить єдиноріг без рогу і копит — мабуть, їх вже хтось привласнив, адже вони - досить рідкісні артефакти; а тут валяються піксі без крил із неприродно вивихнутою шиєю; он тут – кілька гномів. Вони лежать, ніби живі, що з ними не так? Еліена придивляється. Боги! Вони ж обезголовлені.

Від побаченого горло стискає нестерпний біль, сльози котяться по щоках, залишаючи в роті солоний присмак. Обличчя свербить від їдкої жижі з крові та попелу.

Шалений крик знову рветься назовні, але ніхто його не чує. Дівчинка щосили намагається відвернутися, навіть падає на коліна, але сильні щелепи вовків знову піднімають її на ноги.

— Я не закінчив, — каже лицар і знову різко ровертає її, показуючи результати своєї праці.

До трупів на галявині додалося ще кілька – ельфи з перерізаними шиями та відрізаними вухами. Їхні мутні очі дивляться в небо, а біляве волосся разом зі скальпом лежить трохи осторонь. Поруч валяються русалки, розрубані навпіл, і їх прекрасні хвости повністю очищені від луски. Трохи неподалік щось яскраво сяє на сонці. Вона не відразу розуміє, що так яскраво сяє у цьому тьмяному місці. Малюк!

— НІ! — закричала на весь голос Еліена і схопилася в ліжку.

У кімнату одразу вбігла служниця і, спантеличено озирнувшись, витріщилась на дівчинку.

Принцесса була вся мокра, її розпатлане волосся збилось на потилиці наче її за нього хтось волік. Вона важко дихала і вся тремтіла. 

— Володарко,— тихо вимовила служниця, не знаючи, чи варто підходити ближче.

— Води! Принеси мені води і знайди Малюка. Негайно! Знайди мені Малюка. Хоча… Нічого не треба. Не треба води, а його я сама знайду,— схопившись з ліжка, випалила принцеса.

— Так, звичайно, він має бути у внутрішньому дворі, — розгублено пробурмотіла дівчина, позадкувала до дверей і вислизнула так само непомітно, як з'явилася. Фея прибрала налипше на обличчя волосся і подивилася на себе в дзеркало. — Я так усіх слуг розлякаю, — промовила вона, налила воду з глечика в кубок і випила його до останної краплини. Один. Другий. Третій. Так трохи краще. Видих. Потрібно взяти себе в руки. Вода має допомогти.

Дотик холодної рідини, здавалося, змив це відчуття присутності попелу на її обличчі. Вона вмила руки до ліктів і знову подивилася на себе в дзеркало.

—«Завжди на висоті, Ваша Високосте. Ви повинні завжди з'являтися в найкращому вигляді навіть перед прислугою»,— промовила словами Маттея Еліена і слабо посміхнулася. — Це лише сон. Лише сон,— пошепки повторила вона і знову голосно видихнула, опановуючи тремтіння.

А якщо не сон?

Святі дракони. Вона вже не раз чула, що краомольці роблять із чарівними істотами, яких виловлюють у горах, на її землях, на землях Майнгардта, які не відокремлені Темним лісом.

Руки стислися в кулаки самі, всередині починав закипати вже не страх, а зовсім інше темне, пекуче почуття. Жахливі картинки зі сну, тепер, викликали в ній лють, яка гріла зсередини, надавала впевненості та вирішувала все за неї.