Глава 3. Частина 1 Пітьма. Урок перший. Хто ти насправді?

Три з половиною весни по тому. Самайн

Поселення Дарне, Майнгардт, кордон Майнагрдта та Краомолії

Василескі

— Ваша Величносте, сьогодні ж Самайн, — заговорив Василескі спробував порівнятись зі своїм володарем, але відсахнувся від бойового хлиста одного зі стражників, що летів йому в обличчя. Той смикнув неслухняну зброю на себе і, збліднувши, обійняв батіг, ніби цим міг врятувати себе від покарання. — Поклади, якщо не вмієш з ним вправлятися, ще зачепиш Його Величність! — наказав Василескі, і молодий вартовий втиснувся в коня ще більше.

Батіг випав з пальців, що одеревіли від страху, і, зачепившись шипом за герб, заплутався в плащі. Вартовий занервував ще більше і спробував позбутися батога, але наконечник вчепився в саме око чорного вовка, зображеного на плащі. Після кількох марних спроб він не витримав і, зірвавши з себе плащ, кинув його на землю разом з батогом, а потім спробував втекти.

— Стояти! — голос короля звалився на вартового, наче його вдарили по голові. Хлопець різко обернувся в сідлі, та так невдало, що не втримався і, зачепившись за стремено лівою ногою, злетів униз. Кінь перелякався, заіржав, став на дибки, й помчав геть, потягнувши за собою вартового. Хлопцю тільки й залишалося, що кричати та розмахувати руками у спробах хоч якось зупинити тварину.

— Ти погано їх навчаєш, — зауважив король, байдуже спостерігаючи за цією метушнею. Василескі взагалі іноді здавалося, що король нічого не відчуває. Ось і зараз серед повної плутанини, де люди бігали й верещали під ударами хлистів і мечів, він виглядав так, ніби дивиться на море, що пестить прибережні скелі. Поселення було у стані повного хаосу. Воїни Краомольського королівства громили все, що траплялось їм під руки. Витягували мешканців з будинків і брали, те що виглядало більш-менш цінним.

— Ще не минуло й місяця, як Нартос був призваний на службу до Вашої Величності, — відповів чоловік. Василескі був, мабуть, єдиним із почту короля, кому, хоча б іноді, дозволялося заперечувати Джерарду. Мабуть тому, що вони знали один одного з дитинства. Маленький рудий хлопчик навчав принца, молодшого за себе на три весни, справлятися з дерев'яним мечем. Але це не завжди рятувало Василескі від гніву Його Величності. - Він - молодший син намісника Віріді. Як Ваша Величність і наказували, Нартос буде готовий служити Вам, не пройде і повного місяця, - додав голова варти, намагаючись пом'якшити свого володаря.

— Буде, — спокійно зауважив король, переводячи погляд на співрозмовника, що не передбачало нічого доброго для Василескі у разі провалу. — Вдруге я не потерплю такої витівки. Скинути свій герб під ноги голоті… — І примружившись, він додав: — Вдруге...

- Я підніму, - Василескі вже хотів спішитись, коли Джерард його зупинив.

— Не варто, по ньому вже потоптався кінь, — пирхнув король і, нахилившись уперед, сперся руками на сідло. Відсутнім поглядом він ковзнув по селищу і сказав: — Вони не хочуть нам видати чорного єдинорога, хоча ми знайшли сліди його копит недалеко звідси.

— Ваша величносте, ми навіть не знаємо, є він насправді, чи відомості, які нам донесли, просто плітки. Може, це всього лише великий кінь, або Пука[1] грає з людьми напередодні Самайну. Хіба мало кого могли тут бачити у ці дні. Чорних єдинорогів ніхто не зустрічав вже понад десять весен, — відповів Василескі. Йому зовсім не подобався настрій правителя. Він знав, що за цим буде: король не отримав що хотів, і тепер йому потрібно це виправдати та відігратися на комусь.

— Я збирався зробити обручку для своєї майбутньої дружини з його рогу, Василескі. І моєму весільному подарунку не було б рівних! Я вже навіть знайшов майстра, який міг би виконати задумане. І що тепер? - Король явно сердився та обдумував план помсти за свою невдачу. І швидше за все, відповідатиме за неї хтось інший.

«Їх нема за що вбивати», — подумки благав богів лицар, спіймавши приречений погляд одного з чоловіків. Той притискав до себе маленького хлопчика, чекаючи, поки його будинок розгромлять у пошуках неіснуючого єдинорога.

— Як шкода, що ми не змогли врятувати це місце, - промовив король, глянувши на недоглянутий вівтар бога сонця Беренуса.  Краомольські війська так дбайливо побудували його тут, після падіння Фейркасла, але Майнгарду все це було чуже і це дуже добре для реалізації плану Джерарда. - Безбожники, - зітхнув король і похитав головою з напускним розчаруванням в голосі. - Подивися, жодної жертви. Ось і покарання не забарилося. Розбійники знову спустилися з гір Гномів і спалили все вщент.

«Серйозно? Знову розбійники? Але коли нам знадобилося зерно Трамвей минулого місяця, вони вже спускалися, але в іншому місці Майнгардту. Чого ж вони вештаються так далеко від гір?» — не наважившись заперечити, парирував Василескі. Це не змінить волю короля – вже перевірений факт, – але накличе лихо на його голову.

— Вони злякали єдинорога і розграбували місто, — вдумливо протягнув король.

 Василескі вже знав, що буде далі. І дякувати богам, йому, як особистому вартовому короля, не треба буде виконувати цей наказ.

- Забрати все цінне! Місто спалити! Ніхто не повинен війти звідси, окрім нас. Вівтар не чіпати! — крикнув повелитель і в ту саму мить, пришпоривши коня, пустився галопом з міста.

“Він знає, що робить. Він же король. А я обіцяв його батькові та йому, що завжди буду поруч, доки смерть не підніме сокиру над моєю головою. Наш король великий, і робить все на благо свого народу та Краомольського королівства”, — як мантру прокручував у голові Василескі й не обертався, наказуючи собі оглухнути, щоб не чути крики людей, і осліпнути, щоб не бачити, що відбувається.