Розділ 6. Зараза

Як не дивно, стайні лишалися місцем, де час від часу була потрібна допомога побутовиків. І сьогоднішній день став саме таким, коли тим самим побутовиком, якого покликали допомогти на стайні, стала я.

Раніше мені не доводилося бувати тут. Лише кілька разів пробігала неподалік, але всередину не заходила. Тому почувала себе трохи не у своїй тарілці і не могла одразу зорієнтуватися, щоб зрозуміти, куди взагалі тут йти і де шукати конюха.

— Гей… є тут хтось? — обережно гукнула я, озираючись на всі боки…

І підстрибнувши, злякано скрикнула. Тому що морда вороного жеребця, яку я, обернувшись, помітила, викликала б цегляну діарею навіть у Чака Норріса! Вона була не просто озлоблена, а буквально буйна! Закладаюся, підійди я трохи ближче до стійла, де стояло це пекельне поріддя — воно б просто відкусило мені обличчя. Але що найжахливіше — просто на лобі цього коня було тавро з трьома літерами: «В.Ф.Б».

— Обережніше, дорогенька. До цього хлопця навіть я боюся підходити без потреби, — почула я за своєю спиною. І озирнувшись, побачила конюха середніх літ.

— Навіть не питатиму, чому, — охнула я, намагаючись відновити дихання. — Як взагалі ви з ним уживаєтеся, не здавши досі на ковбасу?

— За всієї паскудності характеру цього засранця, він дуже гарний, — знизав плечима конюх. — Найкращий жеребець у стайнях лорда Невермора. Власне, тільки лорду і вдається з ним упоратися відтоді, як Вільгельм прибився до нас.

— Прибився? — я насупила брови.

— Так, — кивнув чоловік. — Рік тому, під час пожежі, в якій загинув старий лорд, Едгар Невермор, цей красень прибіг невідомо звідки. Ми, звичайно, пробували знайти його господарів, розсилали по окрузі гінців, намагалися дізнатися, чиє це тавро... ось тільки все виявилося марно. Оскільки ж це породження пекла було вартісним жеребцем, його залишили у стайні. Я спочатку сподівався отримати від нього потомство, та тільки він, замість того, щоб запліднити кобилу... мало не забив її до смерті! Після другої спроби я перестав і намагатись, вирішивши, що племінні кобили потрібні нам цілими. З того часу на ньому їздить лише господар.

— Зрозуміло, — здригнулася я. А потім, схаменувшись, запитала: — То ви викликали побутовика? Гертруда сказала, що для мене тут є робота.

— Є ще як є, — з усмішкою кивнув конюх. — Он у тих стійлах дошка біля замку зламалася. Лагодити все це — на весь день мороки, бо купу всього розбирати-збирати, замінювати… Може вийде просто магією відновити дошку?

— Зараз подивлюся, — кивнула я, і разом з чоловіком пройшла до вказаного стійла, яке зараз стояло порожнім — схоже, кінь, який там мешкав, був на прогулянці.

Відновити дошку магією справді виявилося справою п'яти хвилин. Тож виконавши завдання і прийнявши подяку від конюха, я пішла назад в маєток... на виході зі стайні знову обернувшись на стійло з тим самим моторошним конем на ім'я Вільгельм, який дивився на мене зі справжнісінькою злістю.

Та вже, прибацана тварина! Вперше мене бачить, а таке враження, ніби я його смертний ворог.

Увійшовши всередину маєтку через вхід для прислуги, я, як і було наказано, попрямувала до Гертруди. Ось тільки вже по дорозі помітила, що всі не те що сполошилися, а були…

Відверто налякані.

Але що? Що могло налякати майже всю прислугу маєтку?

— Завдання на стайні виконане. А що?.. — заговорила я, побачивши головну покоївку. Ось тільки вона, не дослухавши, перебила мене і огризнулася:

— Стривай, не до тебе! Щойно повернувся один з вартових, які шукали доктора Міцлера!

— Його що, теж десь мертвим знайшли? — зойкнула я.

— Якби ж! — скрипнула зубами Гертруда. — Під час пошуків він заїхав у село неподалік… І виявив там бубону чуму!

— ЧУМУ?! — Підскочила я, моментально збліднувши.

— Вартового вже замкнули у флігелі, велено нікого до нього не підпускати, і сам він, передаючи цю «чудову новину», тримався від усіх подалі. Отже, є надія, що ми тут не повмираємо. Тільки сама розумієш, що це означає.

Я розуміла. Розуміла краще, ніж будь-хто інший у цьому маєтку… як і в усьому світі.

Як я встигла колись з'ясувати, останній спалах «чорної смерті» прокотився тут понад сто років тому, і тоді забрав одну п'яту населення континенту. З того часу страшну хворобу фіксували двічі, але обидва рази вона буяла не так сильно, і вогнища вдавалося локалізувати… хоча жертв все одно було сповна.

І ось тепер нове вогнище було просто у мене під боком! Що тут скажеш, чудово! Просто краще не вигадаєш!

Мене трусило. Гертруда вже давно втекла кудись у своїх справах, так і залишивши мене посеред коридору. Я ж, не рухаючись, стояла і тремтіла.

А потім, стиснувши руки в кулак, з усіх ніг побігла нагору. Спочатку до лабораторій лорда Невермора, а потім — до його робочого кабінету, де й знайшла господаря маєтку.

Так, чи варто говорити, що побачивши, як у його двері влітає якась служниця, високоповажний молодий граф шалено вирячив очі?

— Що це означає? — суворо випалив він, сердито насупивши брови.

— Є розмова, — заявила я, без церемоній спершись долонями на стільницю.