Розділ 4. Рана

На щастя, мені — як вісімнадцятирічній дівчині, яка знайшла посеред ночі труп жорстоко вбитої колеги — дозволили після допиту відпочити до обіду, а не підніматися о шостій ранку з усіма. І мабуть стрес так сильно вимотав мене, але ледве переодягнувшись у своїй кімнаті, я відразу впала на ліжко і на кілька годин провалилася в глибокий сон. Без сновидінь.

Коли ж прокинулася — пообідала разом із рештою прислуги, одразу ж отримала доручення від Гертруди і вирушила прибиратись у кількох кімнатах на третьому поверсі. А саме — в тому самому крилі, де розташовувався робочий простір лорда Невермора: кабінети, бібліотека, кімната для нарад, і звичайно ж лабораторії. Разом із цілими кімнатами, відведеними під робочі склади, де зберігалися всі можливі артефакти, інгредієнти та інші цінні предмети, які були потрібні під час роботи, і мали завжди знаходитися під рукою у некроманта.

Певно вирішивши, що на сьогодні з мене досить жахіття, Гертруда відправила мене протирати пил не в цих складських кімнатах. Мені доручили лише кімнату для нарад і три «запасні» кабінети, якими сам лорд зазвичай не користувався. Як я чула, саме один із них кілька днів тому надавався для роботи тим нещодавнім столичним гостям, поки вони були тут.

Проте хай навіть цими кабінетами зараз ніхто не користувався, у них стабільно збирався пил. Тому мені з лишком вистачало роботи з прибирання, хай навіть побутова магія допомагала струшувати пил із заставлених різними предметами полиць одним махом — замість того, щоб брати і протирати кожну дрібничку окремо.

На той час, як я закінчила, сонце вже повільно котилося до обрію. Склавши свої речі на візок, я виштовхнула його в коридор.

Здригнувшись, завмерла на місці: за кілька метрів від мене, цим коридором, штовхали ноші, на яких — поза всякими сумнівами — лежало накрите простирадлом людське тіло. І я мала лише один варіант того, кому це тіло може належати.

Завізши труп Дорхес в одну з лабораторій лорда Невермора, слуги швидко пішли. І я чітко розуміла, що маю зробити те саме…

Але замість цього, заштовхавши свій візок назад у щойно прибраний кабінет, навшпиньки прослизнула до дверей лабораторії і ввійшла всередину.

Вона лежала у самому центрі кімнати. На великому металевому столі. І треба віддати належне тим, хто займався тілом — його ретельно довели до ладу. Відмили, зачесали і заплели русяве волосся, переодягнули в довгу сіру сорочку. А на шиї зав'язали простеньку пов’язку, яка повністю приховувала смертельну рану.

Сама не розуміючи, як, я підійшла ближче. Дивно, адже я навіть не знала цієї жінки. Бачила її лише раз, миттю — після того, як підслухала ту розмову, яка, можливо, була причиною її смерті… а може насправді не мала до неї жодного стосунку!

Вона була мені чужою.

Тим не менш, я не могла перестати дивитися на її навіки застигле, мертвенно-бліде обличчя.

Аж раптом почула кроки з коридору! Тяжкі, розмірені кроки людини, впевнена хода якої виявляла в ньому того, хто вважає себе господарем цих стін.

І якщо це справді Аллан Невермор, якщо він дійсно йде сюди… то мені однозначно влетить, як цей чоловік побачить мене тут, у його лабораторії, поряд із тілом Дорхес!

Запанікувавши, я почала оглядатися на всі боки, і помітила одну зі стінних шаф. Відчинивши дверцята — виявила, що там насправді є місце, щоб сховатися. І не замислюючись, застрибнула в неї, замкнувши за собою дверцята. При цьому крізь маленьку шпарину тепер могла спостерігати все, що відбувається в лабораторії.

Дурепа-дурепа-дурепа! Навіщо я взагалі це зробила? Адже якщо раптом він знайде мене тут — мені точно буде кепсько!

Ось тільки виходити з шафи, на жаль, було вже запізно: лорд Невермор увійшов до своєї лабораторії. Один.

І тепер точно, м'яко кажучи, ЗДИВУЄТЬСЯ, вистрибни я раптом зі стінної шафи!

Робити нічого, доведеться тихенько сидіти тут, поки він сам звідси не піде, а потім швиденько забиратись. Сподіваючись, що лорд справді у цій лабораторії надовго не затримається.

Наступної секунди я затамувала подих, злякано тремтячи: він попрямував у мій бік. Але ні — схоже, Аллан Невермор просто подивився у вікно на сонце, що сідає. І, розвернувшись, підійшов до металевого столу, на якому лежало тіло вбитої служниці.

— Закликаю до тебе на заході сонця твого останнього дня на цьому світі! — чітко, холодно і владно промовив він, піднісши долоню до лоба покійниці. — Дорхес Фанклок, перш ніж навіки покинути світ живих з променями сонця, що йде, скажи мені свої останні слова!

Зізнаюся, я просто дивом не закричала, наче маленька дівчинка з благополучної української родини, яка вперше побачила фотографії середньостатистичного туалету десь в Бурятії! Бо не кожного дня спостерігаєш, як мертва жінка просто на твоїх очах піднімається під чітким кутом у дев'яносто градусів, і сідає рівно, наче вона — один суцільний сталевий стрижень.

— Чого ти бажаєш? — Прохрипів тихий, спотворений голос, який мені з мого укриття ледве вдавалося почути.

Голос, який звучав не з її губ. А ніби звідусіль.

— Хто тебе вбив? — не гаючи часу, чоловік поставив запитання.

— Я не можу сказати, — напружено пролунало у відповідь.

І здається, ці слова не тільки не задовольнили, а й здивували некроманта. Схоже, у таких ситуаціях він не звик чути подібне.