Пролог. Кровний борг

— То це тебе мій батько хотів зробити своєю коханкою? — холодно кинув високий чоловік із хвилястим чорним волоссям до плечей, зібраним на потилиці у хвіст шовковою стрічкою.

Чорт забирай, він був привабливий. Тією самою темною привабливістю, від якої мурашки по шкірі. Але що найбільше лякало, то це його зелені очі. Ніколи не подумала б, що такі очі можуть бути у живої людини! Вони здавались абсолютно байдужими до всього. Наче йому немає діла ні до мене, ні до оточуючих, ні до всього світу навколо.

Підхопивши пальцями моє підборіддя, він байдуже оглянув обличчя.

— І справді, гарненька, — недбало кинув він. — Ось тільки мені не потрібна коханка. Володієш побутовою магією?

— Так, звичайно…

— От і добре, будеш служницею. Попроси лакея, щоб провів тебе до Гертруди, вона видасть форму і знайде тобі житлову кімнату.

Більше нічого не кажучи, чоловік пішов, сховавшись у глибинах свого маєтку. І минуло не менше хвилини, перш ніж я, похопившись, наважилася і сама увійти в маєток, який відтепер ставав моєю в'язницею.

В'язницею, в якій на мене, схоже, чекає нескінченна гора чорної роботи. Що, звісно, було краще за ліжко бридкого старого лорда, який спочив рік тому… проте все одно надихало мало. Надто коли врахувати, що вступивши до хорошого медінституту три роки тому, я розраховувала на кар'єру лікарки, а не поломийки.

Ось тільки в мої плани втрутилося те, що я досі не могла пояснити.

І почалося все два роки тому. З темряви, в якій я почула голос, що віддавав луною. Він звучав з нізвідки... і водночас звідусіль:

— Я пропоную угоду.

Угоду? Що відбувається? Де я?

Шум крил... і чорні намистини очей старого ворона, що приземлився позад мене.

— Сьогодні ти не мала вмирати, — продовжував голос. А я здригнулася — в пам'яті спливли яскраво фари, що наближалися до мене секунду тому. Коли я, стрімголов, відчайдушно тікала нічними вуличками від того, хто гнався за мною.

Ще вранці я раділа, коли перший красень нашого медінституту запросив мене на побачення.

Проблеми почалися, коли після романтичного вечора Діма «запропонував» зайти до нього «випити кави». А почувши відмову, розлютився! Заявив, ніби я його «розвела», що він стільки бабок витратив на це побачення, а йому, виходить, нічого за це не буде? А потім... схопив мене за руку і силоміць потягнув у бік підворіття! Був уже пізній вечір, на вулицях — порожньо, і люди, що жили в сусідніх будинках, напевно чули мої крики, та тільки ніхто не допоміг. Не викликав поліцію. Навіть вікон не відчинив! Мабуть, вирішили «не влазити не у свою справу».

Притиснувши мене до стінки, цей виродок подивився мені в очі... і я оніміла від жаху, коли зрозуміла, що вони обернулися на дві суцільні чорні западини! А з його губ вирвався запах тліну!

Та що… що це взагалі таке?!

Зробивши ривок з останніх сил, я вдарила цю тварюку сумочкою по обличчю. Фурнітура подряпала йому щоку і я зуміла вирватися. Тільки ось він погнався слідом, і я розуміла, що ось-ось наздожене! Не дивлячись куди, просто бігла вперед і вискочила на дорогу.

…а потім було світло фар і різкий звук шин, що гальмують.

То де я тепер? Невже?..

Ворон продовжував з цікавістю дивитися на мене.

— Ти можеш відмовитися і піти з ними, — знову пролунав голос, і я побачила дві нескладні антропоморфні тіні, що з'явилися за вороном, від виду яких, здригнувшись, тихенько скрикнула. — Або погодитися на угоду зі мною.

— Яку угоду? — Нерівним голосом нарешті запитала я.

— Стати пішаком, який зіграє від мого імені. Зумієш дійти до останньої клітки шахівниці і не дати поставити маті своєму королю — збережеш за собою право на нове життя. Програєш — і вони повернуться за тобою, — повідомив голос, який все ще звучав незрозуміло звідки. Ніби… всередині моєї голови. — Ти приймаєш умови?

— Хто ти такий? І… ЧИМ було те, що… напало на мене?

— Так чи ні? — гучно пролунало відразу з усіх боків.

Невже жодних пояснень? Лише єдиний вибір, наданий невідомо ким або чим?

— Так, — проковтнула я, відчуваючи, як горло здавлює клубок...

А потім розплющила очі і зрозуміла, що лежу в ліжку. Старому, із запраною білизною, посеред кімнати, яка колись, схоже, була розкішною, але зараз просто лякала своєю занедбаністю.

Де я? В лікарні? Чи у когось удома? Що сталося? Невже це було просто сном?

Здригнувшись від протягів, я підвелася... і тихенько скрикнула, побачивши на стіні дзеркало, в якому відбивалося чуже обличчя. А в голові спливли шматки пам'яті шістнадцятирічної дівчини, якій це обличчя колись належало.

Наступну добу я просто пролежала, згорнувшись калачиком, і дрібно тремтіла, намагаючись усвідомити, прийняти і сприйняти реальність, яка нагадувала чи то хвору фантазію, чи то сюжет якоїсь книжки.

Її звали Аннет Морнайт. І вона була молодшою дочкою зубожілого аристократа, яку батько ще дитиною на крові пообіцяв лорду Едгару Невермору. Тоді старий лорд допоміг йому зберегти землі з маєтком, що буквально розвалювався, наче кацапська комуналка в якомусь Волгоградє-на-Залупянці. Результатом батько Аннет був більш ніж задоволений: рід, який він все ще незрозуміло, як сподівався «відродити», не пішов по світу з торбою. При цьому він вирішив питання своєї третьої дочки, якій не зібрав би навіть найбіднішого посагу, щоб хоч якось видати заміж. А тепер…