Як ні в кого…
ВІН СИДІВ, звісивши ноги набік із саней, наче дорослий. Зрідка піднімав батіг із гладеньким пужалном і хриплувато вигукував:
- Вйо! Вйо!
Коли коні неохоче шарпали сани і прискорювали ходу, Марко дратівливо поводив худою шиєю і чвиркав крізь зуби:
- Наче сонні...
Ми сиділи і боялись зворухнутись на височенних молочних бідонах з примерзлими на них патьоками ранкового молока. Переглядаючись між собою, ледь стримували втіху. Чи то шугати по заметах по непрогорнутій профільній дорозі, чи раптом опинитись на такому чарівному човнику, що випурхнув із снігового затишшя, як справжній крейсер: від коней в усі боки клубочилась пара, вони раз по раз хоркали, переминаючи щось у своїх запінених синіх губах.
Марко дозволив нам повсідатись на бідони і наказав ховати ноги в сіно, настелене в санях. Але ні в кого з нас, трьох дівчаток, не виросли такі довгі ноги, щоб діставати ними з бідонів аж до того сіна. Сиділи мовчки, розглядаючи змокрілі валянці і боячись чим-небудь викликати невдоволення хлопця.
Він був ненабагато старшим. І так само з нетерпінням чекав шкільних зимових канікул, як і ми. Нам хотілося якнайскоріше провідати дідуся з бабусею, які жили далеко в степовому хутірці, а йому, Маркові, — щоб дозволили возити з бригади саньми молоко до центральної колгоспної садиби. Батько привчав його поратись біля коней, уже змалечку садовив на сумирну конячку. Марко дуже гордився тим, що підміняє їздового, зумисне супився і виглядав поважним.
Гостроверхий дах контори ледь виткнувся із-за пагорба, а хлопець враз скомандував:
- Приїхали! Біжіть, малявки! І знайте, по весні у мене вже й велосипед буде. Тільки у мене з усіх хлопців, бо на конях більше платять. Я і влітку працював і по холоду не боюсь... Ну, марш звідси!
Ми пірнули в замет і, підстрибуючи слід в слід, почимчикували у бік вулиці.
Отак Марко відкрив нам свою таємницю: над усе він хотів одного: відрізнятись від інших чимось особливим, дивовижним. По весні йому дійсно купили велосипед, і він милостиво давав хлопцям кататися, гальмувати ручним гальмом, вмикати ліхтар посеред керма, показував велоаптечку, насос... Усе те було новеньке, обіддя на колесах сяяло.
На тому дива не кінчались. Зі своїм велосипедом Марко отримав якесь важливе доручення від бригадного обліковця. Щоранку, натягуючи картуз на заспані очі, він розганяв з дороги котів і собак, випереджаючи череду. За пазухою у нього був папірець, який треба було терміново відвозити в контору. Комусь із хлопців він діловито кинув:
- Сводку везу, без неї усе стоятиме...
Ніхто з дітвори не знав розгадки назви папірця, ніхто не тримав його в руках. Через те малий Марко усім здавався майже начальником.
ПІДРОСТАВ той хлопчисько, і витівки його набували нових відтінків. Пізно восени між дітворою поширилася чутка: Марко женитиметься. Весілля гуляли таємно, у землянці на городній бригаді. То був колишній прихисток для сторожів городини. Женихові - квітку в картуз, нареченій - вінок з барвистими квітками та стрічками. Хтось приніс сала, хліба, цибулі, казали, що й вино було.
Нам не випало потрапити на те весілля. Ходили пригнічені, невеселі, наче обірвалася на вулиці казка. У Марка вже буде жінка, житимуть вони в сусідньому селі, носитиме він довгий брезентовий плащ і чоботи. Кінський піт передасться і йому, як усім конюхам, його пальці навчаться скручувати цигарку і пожовтіють від тютюну. Чим же він іще дивуватиме?
Усі ті сумніви розвіялися вже на другий день, бо хтось із дорослих довідався і розігнав гулянку. Дванадцятилітній Марко знову повернувся в дитинство, і знову забивав собі голову, чим би таким прославитись? Відростив чуба по самі очі і часто стріпував головою догори, бо й дороги не бачив. Далі з хлопцями прилаштували ковзани до широкої сірої погрібної ляди. Ледь підмерзла земля, спускалися на ній згори аж до річки. То був такий стрімкий політ, що в усіх аж дух захоплювало. Хоч не раз відчайдухи опинялися в річці, зате такої швидкості на звичайних санчатах не добивався ніхто.
Голос у Марка грубішав, крутішали вилиці. Хлопці казали, що він скоро всядеться на «їжака». Мотоцикл починав гарчати ще до світанку, але з двору не виїздив. Батько передавав синові науку. Перебрали усе до гвинтика, розібралися в усіх деталях, хоч тому механізмові було більше двох десятків років.
Після восьмирічки хлопець пішов на шоферські курси, у бригаду прийняли, слюсарювати навчили. А увечері - на мотоцикл. Ровесникам підморгував:
- А хто - на чужу?
Знаходились охочі. Гордились тими поїздками. Наче їм там, на чужій стороні, усі дівчата були раді.
І таки привіз собі з «чужої» кирпатеньку смаглявку. Відгуляли весілля, найгучніше в селі. Марко приходив з роботи увесь у мазуті - шоферував на старенькому грузовику, обіймав свою «чужиночку», і ніхто їх увечері вже на вулиці не бачив. Тільки в нього, більш ні в кого, була така тендітна зваба, така красуня довгокоса.
Скоро їм захотілося жити окремо від батьків, стали будувати собі дім.
- Щоб ні в кого... - вів своєї Марко і домовлявся із западенськими хлопцями про високий підмурівок, гострий шпиль на дахові, шубу на стінах із різнокольоровими скельцями. Ні з чим не зрівнятись - така оселя в молодят. І швидко виросла - на зиму вже і входини справили. Смаглявка, правда, до столу не виходила. На ранок почалися перейми.
Забирав з родильного будинку - сам не свій. Народила дружина донечку, наче справжню зірочку з неба дістала. Який радий був Марко, наче й не зачіпало його споконвічне чоловіче прагнення мати першого сина. Називав її Жар-птицею і ніякого іншого імені слухати не хотів:
- Жара, Жаронька, Жаринка...
Записали Іриною, а батько тільки своєї - Жара. Не те, що в селі, а в області, і в Україні... Ні в кого, тільки в Марка те ім'я придумалось.
Підлітало, сміючись, оте дівчатко аж до стелі, бавилось найкращими ляльками, каталось із татусем на ГАЗоні...
Відредаговано: 12.10.2021