Єдина

Жила була в лісі лисичка-сестричка. Жила вона, не тужувала, але курочки з села крала.
Була то для неї гарна пора, а головне наживна. Ще пощастило їй через те, що вона тихенько пробиралася через пшеничні поля, які зріли і прикривали їй прохід.
Але, під кінець літа, пшеницю змолотили, залишивши лисе поле. Тепер лисичці (рудохвостій) потрібно було діставатися вулиці, де жили селяни іншим шляхом. 
-Ой, божечки. Туго тобі доведеться лисичко, ці збирачі, лишили мене такого шляху, лишили мене їжі, хай їм неладне буде з тією пшеницею, - сказала вона сердито. Одного вечора, вийшла вона обережно на поле, оглядаючись чи бува не слідкує хто, і попрямувала уздовж нього. Вона знала, що вже в таку годину тут ніхто не ходить, тому, спокійно попрямувала по городах. Якраз цього вечора одна дівчина прогулювалася стежиною, попереду біг її собака, неначе охоронець. Лисичка вже думала тихенько стати в буряках, які росли в кінці городу від хати, але тут її помітив пес, ой як гайнула вона по лисому полю, а за нею кинувся і пес, то були справжні  перегони. Гнався він за нею аж до лісу. Її щастя, що поруч з лісом росла частина кукурудзи, яка зріє пізно восени, вона вскочила в кукурудзу, пес її там вже не знайшов. Захекана, перелякана, втомлена, вона сіла біля дерева в лісі відпочити.
-Ти подивися на нього, як на перегонах, їй богу, аж лапи горять, а злий який, чого ти до мене вчепився, я ж тебе не чіпаю, то добре, що в тебе хазяйка є, годує значить гарно, раз силонька є бігти стільки, - обурливо відказала лисичка.
Тепер, вона була ще більш обережнішою та виходила на пошуки пізніми вечорами. Але вона швидко зрозуміла, що на людську вулицю вона вже не зайде, тому, вирішила ходити поруч з лісом в разі чого вона може швидко забігти. 
Під вечір, вона вирішила прогулятися попід лісом, бува де заглядаючи під земляні рілля і копички соломи, яка лежала на полях після молотьби. 
Заглянула вона під одну маленьку копичку соломки - нічого, заглянула під другу - а там мишка сидить, здорова така, взяла зерно і гризе. 
-Пощастило так пощастило, попалася мала, - хитро сказала лисичка. 
Взяла вона її в лапки та й думала вже їсти.
А мишка виривається, лапками своїми намагається битися, але що ж, все марно. Потім почала жалітися: 
- Ой, не їж мене лисичко, пожалій малу сіроманку, - жалісливо промовила мишка. 
-Знаєш, та в тебе і їсти нема чого, тільки апетит нагнати, але ж я маю їсти, розумієш, ну що ж доля така, щоб я тебе з'їла. - промовила лисичка. Тоді мишка придумала як перехитрити лисичку. 
-Слухай, лисичко, то ти можеш піти і спіймати курочку чи качечку. Он в господарів стільки їх, -  з надією відказала мишка.
-Е ні... бігти марафон з їхнім собакою я вже не хочу, - вона заперечливо промовила.
- Та тобі і не доведеться, я знаю яким шляхом краще підійти до дому господарів та й знаю, коли пес в подвір'ї і хвіртка закрита, він не зможе вибігти. А у воротах є велика дірка, яка веде прямо до їхніх курочок і гусей, ти можеш підійти тихенько і схопити. А ти мене за це відпустиш. - промовила мишка. 
-Ну добре, але як обдуриш мене, тоді я тебе з'їм, - погрозливо сказала лисичка. 
Так вони і зробили. 
У вечері, коли тільки-но почало заходити сонечко за хмари, мишка повела лисичку дорогою, про яку розповідала, і справді, ішли вони досить спокійно, і дісталися безпечно до господарчого двору. 
-Он бачиш, дірка, ти якраз пролізеш, тоді всі курочки - твої, - сміливо відказала мишка. А дірка і справді виглядала достатньо великою для того, щоб руда змогла пролізли. 
-Ну, ось як і обіцяла, відпусти мене, я виконала свою угоду, привела тебе туди, куди ти і хотіла, - промовила мишка. 
-Ну добре, давай, не заважай мені, зараз поїм на славу, - весело та водночас піднесено відказала лисичка.
Ледве пролізла вона в ту дірку, лізе далі, ось майже вилізла, та хто ж знав, що вилізе вона точно не до гусочок. А перехитрила мишка лису так перехитрила, вилізла вона прямісінько в хлів до корів. Та так багацько їх там було, та всі одна біля одної стоять,  побачили вони лису, перелякалися, почали бацати ногами, ох і перепало лисичці, то по ногам, то по писку отримала, то по спині. Давай вона навтьоки, а назад пролізти то не може, страх так взяв, що вже і виходу не бачить. Ледве вона ноги звідти забрала. 
Кульгаючи, то з однієї ноги то на іншу, вже і собаки не боїться, йде прямісінько по вулиці, а темно, хоч око виколи. Їсти то, ой як хочеться, йде по полю, та все дійти не може, по ногам так надавали, ледве несе. Пришкандибала вона до лісу, сіла біля дерева, обперлася, та й каже сама до себе:
-От тобі і поїла, аж спина болить, ти дивися на ту малу сіру хитрюгу, таке мале, а яке хитре, знатно мене перехитрила. Треба було тоді її з'їсти, хоч не дуже би наїлася, так хоча б спина не боліла, та лапи були б цілі. 
Поклялася вона з того часу нікому не вірити, а самостійно все робити і бути хитрішою та мудрішою. 

Неважливо якого ти розміру, але якщо є розум, мудрість та хитрість, завжди вийдеш переможцем та з наживою.