...

Пік прокинувся й бадьоро зістрибнув з горіхової шкаралупи. Підхопивши пір’їнку, він хотів застелити постіль, та вона, здійнявшись вгору, закрила шкаралупу. Пік озирнувся — довкола нікого. Пік подумав, що йому ввижається, та пішов чистити зуби, вмиватися і снідати. На тарілці з лушпиння гарбузового насіння на Піка чекала морква та яблучко від матусі. Він поснідав й, подякувавши матусі, прибрав за собою.

Пік збирався навести лад у кімнаті та не встиг підійти до столу з вишневих кісточок, як невидимка витер поверхню шматочком апельсинової шкірки й повернув ганчірку на місце. Пік згадував, що останнім часом з ним відбулися дивні речі. Пропали зубні щіточки із травинок, смачна виноградинка для матусі і його підручник: «Всі за і проти дружби з котами».

Зубні щіточки Пік знайшов біля шкарлупи, замість виноградинки дві нових з’явилися на кухні, а от підручник Пік скільки не шукав — ніде не було. Через це йому довелося просити книгу у сусіда по парті й зізнатися вчительці, що він не може її знайти. Вчителька, вражена чесним зізнанням Піка, не насварила мишеня, але йому легше від цього не стало. Ображений Пік вирішив дізнатися, хто є невидимкою. Він взяв до лапок коробку із зубочистками, з яких хотів для матусі зробити камін, гучно нею затарахкотів й промовив:

— Відкладу зубочистки, а завтра візьмусь за роботу. Певно, жодної не залишиться.

Пік повернув зубочистки на поличку та з лапок не випустив. Невидимка потягнувся за коробочкою й, стиснувши, випустив її з рук. Коробочка відкрилася, і зубочистки посипалися в різні боки.

— Йой, — не витримав Пік, — тобі має бути соромно. Я хотів зробити матусі подарунок, — і він кинувся збирати зубочистки.

— Вибач, будь ласка, я не хотів, я… — винувато заговорив невидимка.

Пік відмахнувся:

— Хоч покажися, хто ти є.

— Я хоронитель будинку, — зізнався невидимка. Пік підняв голову і перед ним з’явився силует з великими синіми оченятами. Скуйовджене волоссячко стирчало в різні боки. Він зморщив картатий ніс і важко зітхнув.

— Ти домовик?! — здогадався Пік. — Це тобі люди ставлять у куток за шафу молоко та печиво?

— Так, — відповів хоронитель будинку. — Я не хотів тебе образити, але не знав, де взяти такі гарні зубні щіточки. Потім, коли знайшов, повернув.

— Дякую, — ображено відповів Пік, обережно складаючи зубочистки у коробку. — Виноградинка, яка щезла, й замість неї з’явилося дві, — теж ти? — Пік суворо примружився.

— Я ж повернув цілих дві, — виправдовувався хоронитель будинку. — Знаєш, ми — домовики — інколи беремо речі, але, повертаючи, намагаємося дати більше, ніж заховали.

— І книгу? — Пік хитнув головою. — Підручник про котів ти не повернув.

— Ні, — прошепотів хоронитель будинку. — Ти так цікаво переповідав книгу своїй матусі, що я не стримався. Я поверну, обіцяю, просто я хотів її прочитати… але не вмію, — він винувато опустив голову.

— Не буду пояснювати, як ти негарно вчинив, — помахав лапкою Пік, — ти сам маєш це розуміти. Тобі потрібно подумати над власною поведінкою, — зауважив Пік, але, почувши, що хоронитель будинку сказав, що не вміє читати, перепитав: — Ти дійсно не вмієш читати?

— Я мав йти до школи домовиків. У нас, як і у вас, мишенят, є спеціальна школа, — додав хоронитель будинку, — але не зміг.

— Тобто? — здивувався Пік. — Ти не хочеш вчитися?

— Звісно, хочу, — відповів хоронитель будинку і знову затнувся. — Туди не так легко потрапити. — І від хвилювання хоронитель будинку знову затнувся. — Я деколи затинаюся і, коли говорю під час накладання чарів, можу нечітко промовити те чи інше слово. Заклинання не спрацьовують, й наді мною насміхаються інші домовики.

— Бо ти не виговорюєш деякі слова? — Від подиву у Піка відвисла щелепа, та в хоронителя будинку виступили сльози, й Пік поспішив вибачитись. Він врятував матусю, допоміг Весні перемогти Зиму та навчив ввічливості Босоркуна і не розумів, як можна відмовитись вчитися через насміхання. — Звісно, тобі, напевно, дуже важко.

— Так. — Хоронитель будинку зрозумів, що мишеня його не засуджує, й подякував за підтримку. — Я ще нікому не казав, та більше за насмішки я боюся чаклунки, яка викладає. Мені казали, що перш ніж увійти до класу, вона перетворюється на сороку і, щоб встигнути обійти учнів і перевірити, як ми — домовики — накладаємо чари, лишається птахом.

— Ти боїшся зви, — Пік помітив, що хоронитель будинку зблід від страху і закашлявся, не договоривши власної думки.

— Як тобі пояснити? Всі домовики бояться сорок. За пра-прадавньою…

— Можливо, ти розкажеш легенду наступного разу, — не витримав Пік. — Інші домовики приходять до вашої школи, незважаючи на те, що вам викладає, — він сам не вірив у те, що збирався сказати, та, видихнувши, продовжив: — чаклунка, яка перетворюється на сороку, і виходить, що прадавня легенда — вигадка-лякалка, бо з іншими домовичками анічогісінько не сталося? — уточнив Пік.

— Ага, — радісно погодився хоронитель будинку і нарешті посміхнувся.

— От бачиш. Неси книгу про котів, навчу тебе читати й завтра підеш до школи.

Хоронитель будинку хотів було кинутися за книгою, та перелякано подивився на Піка:

— Вже завтра?

— Так. Ти вмітимеш читати, а те, що ти не такий, як всі, — робить тебе унікальним. Я теж раніше, — Пік вирішив підтримати хоронителя будинку, — не всі літери виговорював, але займався кожного дня і поступово почав говорити краще.

— Ти, звісно, правий, але… — хоронитель будинку важко зітхнув.

— Є ще щось? — запитав Пік.

— Може я, може б ти, як тобі сказати, — заговорив хоронитель будинку. — Я, звісно, не вмію, як дорослі охоронці будинку, перетворювати одних істот на інших, але можу зробити тебе невидимим, щоб ти сходив зі мною до школи. Лише один раз, — попросив хоронитель будинку.

Пік розсміявся:

— Добре. Можеш при цьому не робити мене невидимим, — запропонував він.

— Тобто? Ти хочеш, щоб тебе всі бачили?