Розділ 20

- Море!

Закашлявшись через сухість у горлі, вигукнув Ровін кудись у натовп. Останні дві години він йшов за дівчатами та роздивлявся Конвен, поки Аурелія та Софія обговорювали очікування від шамана, сцену в ресторані, сім’ю Капріса, погоду та ще з десяток речей, які хлопець навіть краєм вуха не почув через гул столичних вулиць. Під спів пташок та вуличних музик хлопець весь час гарячково розшукував поглядом високого чорнявого юнака, хоча й знав, що час для зустрічі ще не настав. Лише коли вони зайшли, чи то протиснулися у ринкову юрбу, Ровін почав серйозніше ставитися до свого наміру знайти Мора.

- Привіт, ходіть сюди! – Задерши руки, прокричав засмаглий ельф. Він знову був одягнений у цупкий світлий одяг, а величезна, розміром з товсту колоду, сумка звисала з правого плеча.

Ро не встиг навіть розвернутися до дівчат, як ті вже схопили його за руки й потягли у бік, звідки чудом почули знайомий голос. Софіна йшла підстрибуючи, піднявши праву руку догори. Її нові браслети виблискували, пропускаючи теплі сонячні промені. Дівчині здавалося, ніби вона потрапила у момент однієї зі своїх улюблених історій. У центрі настала на диво тепла весна. Мор також прямував їм на зустріч, намагаючись не вдарити нікого сумкою.

- Нарешті вийдемо звідси. – Бурмотіла Аурелія собі під ніс. – Так, Ровіне? – Розвернувшись та напружено звівши брови запитала ельфійка.

Мор підійшов до них та лише відкрив рот аби привітатись. Софіна відпустила руку старого друга.

- Так-так, пора звідси тікати. – Озвався хлопець, та Аурелія його не почула.

«Що..» - подумала Ау, відчувши, як по її слуху вдарив неочікуваний глухий удар. Ще мить тому вона чула Ровіна, а зараз наче майже втратила один з органів чуття. Ще за мить піднявся вітер з величезною силою. Одна з кіс дівчини вдарила їй по обличчю, розшита стрічками сорочка й штани рванули в бік, було тяжко встояти на ногах.

- Що відбувається?! – Намагалася закричати ельфійка, та натомість відчула, як її власний голос відбивається від її кісток та поширюється далі тілом. Ніхто її не почув. Вуха бриніли від болю та власного голосу. Спроба вдихнути повітря була майже марною, кисню не вистачало аби наповнити легені, що роздувалися на повні груди. Звичний для ринку та непомітний запах сирої їжі та парфумів Софіни також зник.

Вітер стягував пил, листя з дерев, газети й монети з рук. Усе тягнулося в бік, який неможливо було точно визначити в такому хаосі. Старі вікна будинків самі відчинилися через вітер, скло розбилося від удару об стіни, та ніхто цього не почув, усе відбувалося майже в повній тиші. Ау насилу відкинула косу з обличчя, коли Ровін схопив її за стан та повалив на землю. Дівчина насилу тримала очі відкритими, незважаючи на весь пил та пісок, аби знайти Софіну. Подруга також валялася на підлозі, її кучері шалено рвав вітер, Мор лежав поруч, спершись на один лікоть, аби тримати обличчя супроти потоку повітря.

«Мати рідна, це катастрофа? Це й є нова катастрофа?! – Закривши очі, думала Аурелія. - Як це пережити, що робити?!»

Усю юрбу, що лежала на викладеній гладким каменем дорозі, почало, як і сміття, зсовувати вітром. Матері тримали дітей, інші ельфи хапалися один за одного, за прилавки й ліхтарі. Ау відчувала, що знизу хтось вхопився за її ногу й сподівалася, що це хтось достатньо тяжкий.

«Дихати..» - кисню стало занадто мало, усе тіло охопив справжній, тваринний страх. Серце неперервно гупало об ребра, а тіло вимагало повітря.

Вітер посилювався, голова пливла через паніку й задуху, думки не зв’язувалися, лише окремі слова вистрибували з пам’яті, нагадуючи Аурелії, що вона ще жива. В очах стемніло ще сильніше, зверху пролетіло щось достатньо велике, щоб помітно сховати Аурелію та інших від сонця, та за мить зникло.

Минула ще хвилина, усіх тягнуло по камінню, який роздирав шкіру й крила. Навколо стояла гробова тиша, порушити яку, здавалося, не могло ніщо.

«Зібратись, зібратись, зібратись, - лише повторювала ельфійка, - зараз усе закінчиться.» – Вона намертво вчепилася у руку Ровіна. У неї складалося враження, наче ще трохи й вона стягне з нього шкіру й разом з іншим сміттям полетить кудись, де кисню ще менше. Голова тріщала й боліла.

Знову глухий удар. Аурелія різким рухом відпустила Ровіна, затиснула ліве вухо й різко вдихнула. Закашлявшись, вона намагалася привести до тями й праве вухо, але воно страшно гуділо, наче хтось забив цвях прямо в голову. Усі кричали, звуки знову ширилися повітрям та доходили до дівчини. Аурелія могла лише дрижати через страх та біль. Пальці не слухалися, ноги безперервно сіпалися, шкрябаючи краї плитки, а кожен вдих наче рвав легені зсередини. Не було ніяких думок, ніяких усвідомлених дій, нічого. Лише надія на кінець.

***

- Аурелію. – Схопивши за плече й струснувши, мовив Мор.

Не розуміючи, скільки пройшло часу та що відбулося, Ау підвелася. Одна з кіс розплелася, а правий бік обличчя був пошарпаний камінням. Провівши довкола зляканим поглядом, вона побачила лише натовп переляканих ельфів. Мор допоміг подрузі піднятися й вона вперше звернула увагу на те, що стало з ринком. Жодного товару не лишилося на місці, об будинки розбилися продукти й інші речі, частину віднесло далі вулицею. Тяжко видихнувши, Ау розвернулася до Мора й з відчаєм тихо запитала:

- Що тут відбулося..?

- Навіть не знаю як це назвати. – Знизав плечима ельф. Він був не в кращому стані, ніж Аурелія. – Ровіну погано.

Він кивнув за спину ельфійки, але та вже відвернулася. Вона бачила лише, як Софіна намагається допомогти Ровіну підвестися.

- Ро. – З схлипуванням у голосі крикнула Аурелія.

Вона підбігла до ельфа й схопила його за вільну руку. Обличчя Ровіна було білим від жаху, лише очі бігали.

- Що сталося? Тебе..

- Мені здалося, що це припадок. – Задушено говорив хлопець. Його голова все ще безвольно звисала, наче у дешевої ляльки.

- Катастрофа. Знову. – Процідила крізь зуби Аурелія, докладаючи титанічних зусиль, аби втримати друга.