Розділ 19

- То твої одногрупники з заходу? – вбираючи тепло від чашки з кавою, запитала Софіна. Її рівна постава розкривала подрузі легке хвилювання дівчини. Аурелія одразу зрозуміла, що Софіна чогось дуже чекає.

- Ні-ні, мої одногрупники здебільшого з півдня. А от старшокурсники з заходу.

- Тю, я зовсім заплутався. – Збовкнув Ровін, розмазуючи жовток смаженої яєшні по дерев’яній, розписаній візерунками тарілці. – То де саме в селах збереглися жертвоприношення для коців?

Вони сиділи в милому дерев’яному шинку, в якому пахло кавою й теплою місцевою кашею. Саме нею, як основною стравою, друзі вирішили перекусити. Обговорюючи останні новини академії й світу загалом, Аурелія не втрималася й згадала про бабусю з Півночі. Ще не так багато часу тому вона обшукала усю університетську бібліотеку в пошуку хоча б краплі інформації про коців, сизонів та філярів. Тоді дівчина не знайшла нічого корисного в книжках. Лише неоднозначна реакція на три невідомі релігії старих викладачів університету, брови яких після запитання лізли догори, а погляд починав бігати, давала крихту даних.

«Наразі вони усі, здається, заборонені. Але старі викладачі чули про них. Молодші так не реагували. Невже світ змусили забути про них не так давно? Про духів я також питала, але ніхто нічого не знає, якщо також звертати увагу саме на реакцію. Цікаво..» - думала тоді Аурелія.

- На заході. Мене якось покликали в одну з кімнат старшокурсників. То там один хлопець згадував про це. Казав, що це вважається незаконним, тому практикують найвідчайдушніші.

Троє ельфів лише дивилися на Капріса в очікуванні продовження. Усім кортіло дізнатися подробиці ритуалу, коців, коли саме їх заборонили.

- То.. – Потягнув Ровін. – Їх саме заборонили? Чи як?

Хлопець весь час вважав, що влада знищила лише релігію духів, а всі інші просто втратили свою актуальність. З місяць тому Аурелія намагалася змусити його повірити в нову теорію змов, але йому було не до цього.

- Так. Я мало що знаю про це все, - чухаючи потилицю, промовив юнак, - але Лівер, той ельф, сказав, що вона саме заборонена. Хтось спитав чому саме, але Лівер був такий п’яний, що відповів щось на кшталт : “Може, вирішили тоді усі релігії разом знищити”. А потім тема змінилася і все..

«Та ну.. Де знайти цього Лівера? - Забігали думки Аурелії. – Коци..»

- Капрісе, але в чому саме полягав ритуал? Тобі розповіли? – Намагалася зберегти тему Аурелія, втримуючи своє бажання зірватися з місця та побігти шукати рудого ельфа. Здається, вона могла витягти його навіть з-під землі.

- Чесно? Я не сильно то й зрозумів. Система виглядала якось так, що робили жертвоприношення, а потім піднімалася якась чи то сила, чи то енергія та вела людей степами. – Сьорбаючи чай з молоком, проказав хлопець. - Там у них на заході немає гір, одні безкраї рівнини. Здуріти можна від таких однотипних краєвидів, от вони й різали бідних тваринок. – З сарказмом в голосі продовжив ельф.

«То це щось на кшталт духів степів? Але ні, не тих духів.. Чому ми взагалі називаємо духів духами, якщо дух – це не те.. Ай, відволіклась. Добре.. Усі храми, окрім двох, зруйновані? Якщо буде багато часу на розмову з духом, то спитаю про коців. А чи може варто зробити коло та спробувати викликати коца на заході? Якщо ці Коци вміють розмовляти, то чи можуть вони розповісти ще щось про супутники, храми чи коштовності..»

- Ауреліє! – Намагаючись достукатись до подруги, гаркнула Софіна. Ау відчула, як у вуха вдарила тиша.

- Га, що?

Злякалася дівчина, різко піднявши очі. Музика, яка ще хвилину тому розносилася усім приміщенням, замовкла. Бард склав ліру на коліна, дивлячись, як повз нього проходять гвардійці у своїй брудно-гранатовій формі, яка в тінях скидалася на чорну. На грудях кожного красувалася сорочка з кольчуги.

«Найнижчий рівень варти, а стільки пафосу» - думав Капріс, розглядаючи чоловіків.

Ровін тим часом обережно відвернувся від них, втупившись у китиці на сорочці Софіни. Він далі, не дивлячись, крутив зі стрічок під столом найлегші вузлики. Колись він навчив такі робити й Аурелію. Тепер їсти йому точно не хочеться.

- Вітаю. – Кивнувши вгору, привітався гвардієць до стариганя, який протирав стакан за стійкою. -  Дівон, можливо сьогодні ти, нарешті, даси нам спокій та скажеш, що саме ти чув про Лелетту чотирнадцять років тому в цій корчмі. – Постукавши вказівним пальцем по стійці, промовив ельф. - От за тим столиком. – Чоловік вказав на місця, де сиділи Капріс та інші. Аурелія, яка до цього пильно розглядала нових відвідувачів, аж підскочила.

Старий, облизавши обсохлі губи та потягнувши з відповіддю декілька хвилин, розвернувся до чоловіків й, позіхаючи, наче насолоджуючись ситуацією, відповів:

- Хлопці, я вам кожного тижня кажу. Я вже старий й нічого не пам’ятаю..

Роздався глухий удар об дерево. Головний з гвардійців, рудий ельф, сильно вдарив по стійці, через що стакани заходилися по столу.

- Та скільки ти будеш нам голови морочити? Ми усі ці чотирнадцять років ходимо до тебе, випрошуємо інформацію про зрадницю, а ти нам весь цей час кажеш, що не пам’ятаєш!

Чоловік аж задихався від такої промови. Його щоки налилися кров’ю.

«Здається, вони справді давно сюди ходять. Але чому не можуть отримати відповіді силою?» - роздумували усі четверо, поки рудоволосий чоловік нахилявся до старого, погрожуючи тому пальцем.

- Ти, Дівоне, уже всім набрид. Повір мені, якби там, зверху, сидів не твій дядько, а я, тебе б вже давно закатували. – Просичав він.

Дівон на це лише зберігав не надто серйозне обличчя та рівно дихав. Збоку він мав такий вигляд, наче думав про вечерю, а не про погрози.

- Так-так, це я чую стабільно раз на декілька місяців. - Протягнув старий. А потім, повільно нахилившись до гвардійця, промовив щось, що ніхто з компанії не почув. Обличчя ельфа скривилося, після чого він відкликав своїх людей та швидким кроком вийшов з ресторану. Їх супроводжували поглядами усі, навіть Ровін, який перестав боятися, що прийшли по його чисту душу. Декілька хвилин усі сиділи мовчки. Аурелія намагалася згадати таке ім’я як Лелетта. Лише з початком музики до шинка почали повертатися розмови.