Розділ 7

Різка зупинка зі звуком, схожим на протяжний свист, яким спілкуються гірські пастухи. Ау давно не чула нічого подібного. Схоже, тут, у столиці, колії працюють набагато більше, через що звуки металу набагато гучніші за ті, що в Інітіумі. Вся команда, розпрощавшись з Маєм та його друзями, опинилася на величезному вокзалі. Нескінченні потоки ельфів, які з сірими обличчями йдуть у своїх справах. Гул тяжко пливучих залізних велетнів закладає вуха, а запах просочує легені дивною оболонкою з металу й землі.

- Оце так да.. Дівчата, це місце занадто велике для таких маленьких ельфів як ми. – Ровін, очманівши від побаченого, схопив подруг за руки та потяг подалі від колій та натовпу. – Такс, так краще.. Хоча б не доводиться штовхатися ліктями з половиною Конвену. І куди нам далі? Де хоч якісь вказівники для таких, як ми?!

- Все добре, Ровче. Зараз я, як маленький ельф, виведу нас всіх звідси.

- Я навіть не намагався тебе зачепити! І звідки ти знаєш про вихід звідси?

- Життя бентежне, тож я була вже на цьому вокзалі.

- Що?! Коли? І я не в курсі цієї частини твого лору?

- Ровіне, не кричи так, будь ласка.

Софіні не хотілося сварок на вечір. Вона так і не змогла заснути, а потім прийшов Май, з яким вони спілкувалися до самого завершення поїздки.

- Та нас тут все рівно ніхто не почує! Навіть я себе не чую, тут надто голосно!!

- ЦИЦ. Йдіть за мною як каченята й буде вам тиша.

Троє світлих голів йшли один за одним, та дібрались до головного виходу. Навстіж відкриті важкі двері давали огляд  мандрівникам на краєвид залитого сонцем Конвену. В усіх трьох в один момент повідпадали нижні щелепи. В животі Ау вирувало дивне відчуття, яке робило її ще меншою, ніж вона була. Навіть із задертою до неба головою вона ледве бачила дахи найвищих будинків. Інші, що по-менше, розташовувались на неприродних виступах гірської породи, частину якої наче вибили величезною кувалдою. Укріплене це все було дивними рослинами, стовпи яких слугували для повітряних ліфтів та канатних доріг, а корені їх вростали і вниз, і в гору, тримаючи тони землі й каміння.

- О пресвята бабця.. Дивіться. – Легкими рухами рук Ровін розвернув голови подруг у ліву сторону.

Там, в тінях дерев-покійників стояв величезний храм. Його центральний годинник вказував не на час, а на актуальну фазу місяця, позолочені шпилі протикали низько лежачі хмари, впускаючи в такий спосіб на себе промені, які, відбиваючись, малювали на темному небі візерунки. Плоди дерев, схожі чи то на духів мертвих, чи то на скупчення пуху, чудово поєднувались з нескінченними рядами акуратно посаджених білих лілій. Вони зливались в білосніжне живе покривало, яке наче продовжувало вибілені стіни будівлі.

- Мені.. – зковтнувши слину мовила Ау, - якось не по собі. Все занадто велике.

- Ну, десь тут нам потрібно знайти місце для ночівлі, щоб через декілька днів відправитись на південь. Гадаю, можна подивитися на дошці оголошень. Вона ось там.

Софіна, взявши за руки друзів, потягла їх до невисокої, але до смішного довгої дошки оголошень. Вона повільно перетікала з території вокзалу у зелену зону.

- Гадаю, вона така довга і невисока, бо не всі тут можуть літати.

- І правда, Софі, тут просто величезна кількість різних ельфів. Це лякає.

- Все буде добре, ми обов’язково знайдемо собі по ліжку та.. – дівчина запнулася.

- Зовсім скоро поїдемо звідси. Не переживай, ні я, ні тим більш Ау, - Ровін приблизився до подруги та ніби тихенько промовив: - яка вже разів п’ять, по відчуттям, сказала, що їй страшно, - відсунувся і встав у безневинну позу, - не будемо тебе засуджувати.

- Та нам всім страшно! Все, з мене досить, де тут хоч якийсь готель?!

- Ой, здається, вона почула.

- Циц, я читаю.

« Знову ці двоє за своє.. Вони були б такі милі, якби я не хотіла спати».

Небо потемнішало та пустило ріки теплих сліз, що тихо розбивалися об гравійну дорогу та щоки повільно сунувших у своїх думках ельфів. Знайшовши адресу невеликого готельчику та карту, друзі пішли в потрібному напрямку. Пройшли сквер з довгою дошкою оголошень, на кореневому ліфті піднялися на вищий поверх міста - у туристичну частину. Звідти їм відкрився новий краєвид: по багаторівневій столиці, що дихає зеленню, розсипано безліч великих і малих житлових будиночків, зшитих дорогами, мов нитками; незчисленна кількість храмів, в кожному з яких вже починає грати вечірня мелодія; величезні  занедбані платформи; головний ринок, який світиться яскравіше за зірки, відбиваючи своє світло у крапельках дощу. Видно навіть частинку центру міста, де розташовано головний палац королівської сім’ї та єдиний на острові прозорий парк.

- Це просто неймовірно.. Небо і земля в порівнянні з Інітіумом. – Аурелія стояла, не відчуваючи тіла. – Все таке величезне. Є враження, ніби тут я не маю взагалі ніякого значення.

Слова дівчини ніби розчинилися в повітрі, не змінивши нічого. Ніби звук не дійшов до її близьких, розтанувши у гаморі чогось більш важливого.

- Розумію, Аулю. – Софіна повернулася по подруги з теплою усмішкою. -Думаю, це нормально. Ніхто з нас ніколи не був в подібному місці, тому тобі не потрібно..

- Ау, ти маєш значення для нас. Так, навіть в такому великому, гарному, розвинутому, цікавому й неперевершеному місті. - Гіпертрофовані рухи Ровіна довели його руки до стану, в якому він міг обійняти б двадцятьох великих котів за раз. – Тому зараз пропоную хвилинку ніжності та швиденько починати шукати той готель, бо ще захворіти нам не вистачало.

Хлопець міцно обійняв здивованих дівчат. Ніхто з них не очікував, що цьому ельфу взагалі потрібні пестощі, але сьогодні, схоже, якесь свято, про яке Ровін просто нікому не сказав.

 - Ровіне, нам страшно, відпусти.. – Здивована Ау почала штрикати пальцями йому в ребра.

- Опсі, щось я переборщив. Давно нікого не обіймав. Що ж, дівчатка, пішли на зустріч до теплих ковдрочок!