Розділ 5

Яскраві сонячні промені, пробиваючись через негусту листву, освітлювали все навколо. Запала тиша, лише струмочок воркотів за спиною діда, який з задоволеним обличчям стояв у дверях.

- Заходьте швиденько, зараз будемо творити магію!

Ровін не розумів, як вони від вчорашніх яблук дійшли до браслету, що має відкрити секрети всесвіту. Дівчатка в той час вже зайшли до будинку та почали крутити головами в спробах зрозуміти, куди подівся весь простір величезної хати.

« Тут і справді мало місця. Чому в такому будинку, перший поверх якого виглядає величезним з вулиці, ми при вході впираємось у стіну? Ще й таку крихку.. А Ау тут не була? Чого вона так крутиться. Не уявляю, які в неї ідеї стосовно цієї стіни».

Хлопець, нагнувшись при вході, помітив лише темний вузький коридор, в кінці якого були хиткі сходи.

- Дивно в тебе тут, діду. Ти просторих приміщень боїшся?

- Дуже розумно, малюче. – З лукавой посмішкою сказав старигань з-під лоба. – В кожного свої страхи, в тебе теж вони є.

« І що це за відповідь? Так і не зрозумів, чому тут ця стіна без дверей. Вміє ж навіжений голову закрутити.»

Ельфи піднялись вузькими гвинтовими сходами на другий поверх, де розташовувалася довга, проте вузька кімната з ліжком, столиком та величезною шафою для старих книг, частина з яких була вкрита пилом. Більшість з них пожовтіли від часу, не мали назви чи обкладинки. У повітрі витали пластівці куряви, а приміщення пахло затхлістю та сухою деревиною. Ця дивна стіна також тут була, проте вже далі відносно стіни знизу.

- Діду, нащо тут ці стіни? Ззовн будинок величезний..

- Ох Ау, ти ще багато не знаєш, та всьому свій час. Дещо взагалі нікому й ніколи не потрібно взнавати.

- Добре, проте.. Що тоді ми тут робимо?

- Беремо золоту пластину.

Старий дістав зі старої шафки при столі невеличку пластинку, що гарно сяяла у його зморщених руках.

- Тепер донизу.

На вулиці мудрий ельф поклав золото на зелену вологу траву під сонячне світло. Потім взяв невеличкий браслетик у Софіни, трохи вклонившись, та сів біля місця проведення дійства.

- А що взагалі має статися? Він зламається? Бо він дорогий мені, не хотілося б щоб він просто так тріснув. – Запитала ельфійка, спускаючись навколішки поруч із друзями.

- Все заради науки, дівчинко моя. Проте не переживай, все буде добре з твоєю прикрасою.

Всі всілися колом біля місця для ритуалу, а дід почав зачитувати якусь дуже дивну молитву. Мова, якою йшло читання була неприродною, наче зламаною та кривою. Під час епіклези браслет почав мляво світити та тихо бриніти. Звук був химерним - ніби лунав не лише навколо браслета, а й всередині голови. Одразу після дотику браслету з золотом повітря затряслося, мов від удару молотом, та з’явилася дивна задимленість. Ніхто не наважувався дихати, навіть струмок стишив свій гул на фоні. Ельфи одразу припали до землі.

- І що це має бути..? – не стрималася Ау.

Хмарка з пари забурмотіла, ніби жива, й видала глухий, спотворений шум, намагаючись щось сказати. Слова виривалися уривками, які наче й мали нести якусь інформацію, проте сприймалися юнацтвом як набір звуків, що ніби долинали крізь товщу води.

- Часу бага.. Мало зостал.. Знову..

Бриньчання браслету затихло, дим розвіявся легким вітерцем. Четверо ельфів продовжували вдивлятися в прикрасу, чекаючи продовження. Здавалося, що варто поворухнутися – і ритуал, який і так закінчився, випаде з пам’яті в небуття. За декілька митей молодь наважилася підвестися із землі та почала переглядатися. Дід зі складеними на грудях руками задоволено сидів та дивився на сонце. Пташки та струмок продовжували грати свою звичну пісню.

- І.. Що це? – Першим порушив мовчання Ровін.

Старигань зіжмурився та повернув голову у бік хлопця. Затримавши погляд на його очах, він мовив:

- Доказ, синку мій, - потягнув дід, ніби смакуючи це слово. - Не магія, не фольклор, а справжній доказ існування релігії духів.

- Ага.. Допустимо. І що він мав на увазі?

- Він говорив якимось дивним діалектом. – Нарешті ввірвалася в розмову Аурелія.

- Стара ельфійська. Щоправда, змішана ще з якоюсь мовою, яку я не знаю…

- Думаю, йому не вистачило сил для того, щоб хоч щось пояснити. Тому розбір його слова не має великого сенсу.

- Ти права, кучеряшка. Проте запам’ятаймо їх, щоб спитати наступного разу.

- Наступний раз!? – Вскрикнула вся молодь.

- Я цей браслет декілька років носила. Це нам потрібно знайти прикрасу, яку носили з народження, чи як?

Дід лише всміхнувся на це питання.

- На півдні вже дуже довго є мода на такі прикраси. Думаю, можна попросити у когось звідти. – Згадала Софіна, поки вдягала назад браслет.

- Так, дід казав про це. – Ровін кинув примружений погляд на старого. – Але як нам пояснити якомусь випадковому ельфові потребу в його прикрасі?

- Нам потрібен новий знайомий! Хтось, хто за якусь невелику ціну погодиться віддати свою прикрасу. Не думаю, що старше покоління погодиться на це. А от хтось нашого віку може. І річ він цю носитиме близько десяти років, якщо почав десь в десять.

- Ау, ти взагалі уявляєш, як це буде виглядати..

- Так, але це нам потрібно.. – перебила хлопця Софіна.

- Їхати на південь.. – закивав дід з лукавим виразом обличчя.

- Ох, за що..

- Чудово, їдьмо на південь! – Неочікувано для чоловіків вскочила Софі.

«Чому вони не розуміють, що це може погано закінчитися? – Ровін стояв, намагаючись уловити погляд хоча б однієї подруги».

- Так, на південь. За одне й світ подивимось.

- Купу часу без крил.. Що ж, - Ровін протер очі. – Так стоп.

Всі завмерли, дивлячись на хлопця, який відірвав руки від крил та почав активно жестикулювати, нагадуючи всім:

- Ви ж розумієте, що ми тільки що побачили.. Що це взагалі було?

- Ровіне, спокійно..

- Ауреліє, я розумію, що ти спокійна, бо ти бачиш лише розвиток чогось цікавого. Але як бути мені? Мені все життя розповідали про правила церкви, що інших релігій не існує! Коли ми сюди прийшли, я думав, що це якийсь жарт, але ні! Цього взагалі не мало існувати..