Розділ 3

Невеличка група молодих ельфів прямували доріжкою, протоптаною часом та незчисленними походами за водою до місцевої криниці. В Інітіумі, одному з перших поселень тутешніх непрохідних лісів, ходила легенда, що раніше ця стежечка вела кудись далі, в глиб лісу. Туди, де живе лише тихий вітеререць серед товстелезних стовбурів вічних дерев, де рідини в струмочках чистіші за молитовні води, де промені сонця та місяця пробиваються через листя, несучи життя. Майже ніхто з ельфів не наважувався перевірити, чи правду співають бабці дітям. А хто вирішував перевірити – ті не поверталися.

- Якось тут темнувато, як для місця, де за легендами сонячні промені несуть життя.. – потираючи оголені плечі мовина Софіна.

Молодик провів рукою по гілках, що звисати над стежкою. Одна з гілок зачепила його обличчя, залишивши невеликий поріз.

- І справді.. Якщо так подумати, то є стара легенда.. Вона ходить по містечку ще з часів ранньої віри в Місяць. – Згадав домашні уроки Ровін. - У цій легенді сказано про сонце.. Хоча після проведення політики з укорінення Місяця, як головного Бога світу, сонце перестало з’являтися в народних історіях. - Розвівши руками, юнак зачепив тоненьке деревце, з якого з пронизливим криком злетіла невеличка плашечка.. -Можливо, люди просто перестали звертати на нього увагу.

- Але чому? Саме сонячне світло дозволяє вирощувати свій хліб та і взагалі бачити!

Закінчити фразу Аурелії довелося з підвищеним від бажання закричати тоном. Як виявилося, дикі тварини не просто перестали боятися ельфів в густому лісі, а й вільно почали виходити на стежки. Дивно було побачити вовчицю з дітьми так близько до себе.

- Вона не злякалася.. – тихо промовив вже злетівший в повітря Ровін. – Матері не повинні так підставляти своїх діточок.

- З тваринами щось не так. Вони зовсім не бояться.

Софіна уважно прислухалася та подивилася на стару вовчицю, яка зовсім не показувала ознак страху чи агресивності.

- Десь недалеко має бути її зграя, давайте підемо звідси.

Кучерява ельфійка облетіла завмерлу на місці тварину, інші слухняно рушили за нею, намагаючись не робити занадто різких рухів.

Далі, хоч стежка ще продовжувала тягнутись близько кілометра, друзі вирішили пролетіти весь шлях. Пробираючись через зарослі колючих кущів та розлогих гілок, команда дібралась до обережної хатинки, спорудженої біля голосного струмочка.

- Це тут живе лише один дід? Якийсь цей будиночок завеликий для одного ельфа. – Сказав Ровін, задравши голову догори.

Всі, навіть Ау, яка бачила цю будівля десятки разів, розглядали житло дивного навіженого.

- Ну, він ніколи не пускав до будинку. – Розвела руками ельфійка, в спробі пояснити власне здивування від того, що вже раніше бачила. - Схоже, любить простір. Як і ти, Софі. Твій дім більший за наші з Ровіном разом взяті.

- Так тихо. – Відрізала роздратована бездіяльністю Софіна. -Давайте краще знайдемо старого, чи для того щоб він прийшов теж потрібен ритуал?

- Ні, все легше, - потягнувшись до дверей, сказала Ау, - але ви не лякайтесь спочатку.

Після цих слів ельфійка постукала у тяжці, проте невисокі дверцята. З дерев’яної будівлі одразу почулись страшні звуки, наче хтось впав зі сходів. Через мить перед шістю здивованими очима постав низенький, худенький дідусь з палицею. Його довга борода та залишки, колись шикарного, волосся звисали з голови, укутуючи стариганя ніби в туман. Софіна вже встигла подумати, що їй, судячи з усього, доведеться відростити сиву бороду, щоб подруга проводила з нею більше часу. В цей час чоловік подивився кожному в очі, та єдине, що він запитав:

- Мальки, ви тут шукаєте отруйки, страшної правди, чи жахливої смерті..?