Як ми з Ронею впіймали привида

Друзі, чи вірите ви у привидів? Скажете: які дурниці, дорослі дівчатка та хлопці не повинні боятися казкових істот, які живуть лише на сторінках книжок чи на екрані телевізора. Втім, погодьтеся, бувають випадки, коли наша безмежна уява починає малювати такі-і казкові персонажі та віражі, що з ними годі змагатися навіть найбільш вигадливим аніматорам. Так, як це трапилось зі мною та Ронею, коли ми перебували на канікулах у бабусі та дідуся(маминих батьків). Роня – моя молодша сестра, насправді її звати Романною, але через непосидючий та дещо бешкетливий характер хтось із родичів назвав її іменем відомого персонажа книги Астріт Лінгред – такої ж зірвиголови, як наша Романна. Прізвисько приклеїлось до сестрички, й відтоді мало хто із наших спільних друзів пам’ятав справжнє ім’я цієї розбишаки у спідниці, що не боїться ані темряви, ані стрімких морських хвиль, ані височенних дерев, на які Роня вилазила, наче це був її рідний дім. Уявляєте? Тож коли ми потрапили в мальовниче село, де жили бабуся та дідусь, нашій радості не було меж. Особливо тішилась Роня, яка майже увесь день проводила з колежанками – купалася в річці, гасала луками, збираючи квіти, інколи допомагала бабуні на кухні. Втім, втримати її біля дому було вкрай важко – майже неможливо. Загалом сестричка – доволі зухвала й непосидлива особа, могла би позмагатися своєю впертістю та безстрашністю з найбільш відчайдушним хлопчиськом, - принаймні, так я вважала до того випадку, коли в нашому будинку оселився привид. Але… про все за чергою…

Так от, розпочалося все із зникненням їжі з тарілки – точніше, маленької канапки, яку я залишила увечері на столі і яка дивовижним чином кудись щезла, хоча в нашу з Ронею кімнату насправді ніхто не заходив. Нібито не трапилось нічого незвичайного. Спочатку я подумала, що її з’їла Роня – не раз бачила, як вона тишком уночі прокрадається до холодильника й уплітає за обидві щоки все, на що натрапить її погляд. Апетит у сестрички добрячий, хоча вона худа, наче очеретина, - це й не дивно, зважаючи на енергійність Роні. Втім, сестра клялася, що не бачила моєї канапки, навіть образилась на безпідставні звинувачення. Та хіба ж мені шкода? Просто не розумію, навіщо робити з цього таємницю? А потім розпочалися оті моторошні кроки уночі - то стелею чи підлогою, то нібито десь за вікном. Від яких моїм тілом пробігала зграя сполоханих мурах. Саме я першою звернула увагу на дивні події, що відбуваються навколо, а потім привида почала боятися і Роня. Зізнаюся відверто: на початку цієї історії я була впевнена, що це підступні витівки моєї вигадливої сестри – не раз вона розігрувала мене, інколи доводячи до сліз, але Роня так перелякано здригалася від кожного нічного шереху, такий величезний жах оселився в її погляді, що я зрозуміла: Роня до цих подій і справді непричетна. У нашому помешканні оселилася примара, що цупить канапки та інші гастрономічні об’єкти, а вночі, коли темрява огортає все навкруги, крадучись, мандрує закапелками дому, тривожачи спокій його господарів.

-Дітки, а чому в кімнаті досі горить світло? – прочинила двері бабуня, аби переконатися, чи ми вкотре не затіваємо якусь шкоду. І здивувалася, побачивши, що ми вже майже спимо, пірнувши під теплі вовняні ковдри.

-Бабуню, ми відлякуємо привида, адже він страшенно боїться світла, - не довго думаючи, бовкнула Роня. І навіщо було казати те, на що бабуня відреагує звичною для неї фразою:

-Які іще привиди? Це казна-що. Дорослі дівчата не повинні вірити в такі дурниці, - сказала вона й, вимкнувши світло, зачинила двері нашої кімнати. Чи варто казати про те, що майже до ранку я не стулила повік – чула, як сопе Роня, додивляючись свої розбійницькі сни, як тривожно гуде за вікном вітер і як скрипить у кімнаті підлога – мабуть, то знову таємничий привид вийшов на свою нічну прогулянку. Не сидиться йому у своєму потаємному сховку. Лише під ранок я змогла заснути – сон був тривожний і химерний, мені снилася втоплена панна, яка ночами нипає дворами нашого селища, то вбитий кілька століть тому вояк, що шукає опівночі свого кривдника, чи маленька дівчинка із дзвінким голосом, яка загубилася в дрімучому лісі й так і не зуміла відшукати дорогу додому. Ці історії колись оповіла мені товаришка, яка почула їх від своєї бабуні, і тепер вони переслідували мене у моєму сні. Прокинулась я у вкрай кепському настрої, а коли на тарілці, яку я спеціально залишила, як приманку для привида, побачила лише дрібні крихти від печива, зрозуміла: необхідно щось робити. Поки що привид не завдав нам значних збитків, але хто може знати, які в нього наміри і чого можна очікувати від цієї таємничої примари найближчим часом?

-Уявляєш, як вам пощастило? – «втішила» мене колежанка після того, як я оповіла їй про наші пригоди. – Здебільшого привиди оселяються в старовинних замках, древніх музеях, рідше – на закинутих горищах будівель, де мешкали колись герцоги чи інші знатні особи. А ваш привид обрав будинок твоїх дідуся та бабусі, саме тут йому добре живеться.

-Ну, знаєш, - обурилась я, - мені така честь зовсім не лестить. Можу порекомендувати йому твою домівку – гадаю, вона теж може слугувати непоганим сховком для потойбічної істоти, яка складе тобі чудову компанію.

-Не ображайся, Лілю. Насправді привида необхідно задобрювати – цукерками, тістечками, канапками, печивом, - особливо такого, який не потерпає від поганого апетиту – я читала про це в одній містичній історії, - і вона покосилася на Роню, яка в цей час доїдала останнє тістечко, поглинута власними думками. Мабуть, подруга теж до кінця не вірила моїм оповідкам, гадаючи, що це пустощі моєї молодшої сестрички, яка не раз допікала і Уляні своїми химерними витівками. Ну, і як мені переконати її у протилежному? Втім, я таки вирішила прислухатися до порад товаришки й час від часу залишала для привида на тарілці то шматочок хліба з м’ясом, то печиво чи тістечка, то ще якісь ласощі, які б могла скуштувати нічна примара і, врешті-решт, дати нам спокій. Хоча наш таємничий привид теж був не без захцянок – солодощі він не дуже полюбляв, а от печиво та сухарики просто обожнював, тож нам, як мені здавалося, таки вдалося з ним порозумітися.