Як лінь перемогла мрії

Давним-давно, коли люди тільки-тільки навчилися будувати хатини, на нашій планеті ще мешкали дивовижні істоти. Так на кримській землі жили прекрасні дивоглядні летючі слони. Вони літали, махаючи власними вухами, а їхня шкіра випромінювала рожевий блиск!

Слони були трохи меншими за теперішніх їхніх нащадків і харчувалися нектаром, пилком квітів та фруктами! Але таємниця їхньої здатності літати крилася в тому що вони літали завдяки своєї здатності мріяти. Літуни жили великими сім’ями на найвищій вершині гори Кара-Даг, їхнє життя було легким та безтурботним!

А знизу, біля підніжжя гір жили люди. Якось шаман одного племені проголосив:

«Людське життя стане легшим тоді, коли ми змусимо служити нам слонів-літунів!»

Мовляв, нехай вони носять людям брили та інші тягарі.

І сталося! Найвідважніші воїни племені полізли високо в гори, аби поневолитихоч пару слонів . Люди прокрадалися обережно й нечутно, тож їм удалося заскочити летючих мрійників зненацька. Багато постраждало і дорослих і малят літунів, але й усі загарбники загинули – їх скинули з високих скель. Літаючи, слони занурилися в безодню горя, адже ніколи до цього вони не завдавали болю живим істотам. Тож не дивно, що попереду на них чекали ще чорніші дні.

Через страхи та переживання слони перестали мріяти – і виявилося, що літати стало все важче й важче. У малюків вже не виростали такі великі вуха, а окремі слоненята ставали зовсім лядачими та дурненькими. Слони-старійшини зауважили, що їхні онуки звикають жити без мрій — деякі малюки навіть не перевислонювалися між собою.

І на Всеслонячому зборі ухвалили рішення, що всі слони мають покинути цю землю якнайшвидше.

Поки тривали збори й навчання молодих слоненят, хитрий шаман вигадав, як роздобути хоча б парочку слонів. Він зі служницями став приносити квіти і фрукти до місця прогулянки ледачих слоненят, у яких поки що не дуже добре виходило літати. Коли слоненята наїдалися людських ласощів, шаман розповідав, як захоплюються ними в їх племені: «О, прекрасні гіганти, якби тільки ви погодилися в нас жити, то отримували б найчарівніші квіти і фрукти щодня. Ми би співали для вас і вклонялися вашій божественності!»

І настав той час, коли двійко найледачіших слоненят стали нетерпляче чекати людей. Вони відмовилися і мріяти і літати. Дізнавшись від них, що мрійники вже вранці прийдешнього дня покинуть Землю, шаман вирішив, що цих дурників треба затримати тут назавжди! Він відправив найкрасивіших служниць із запашними квітами та смачними фруктами поклонятися слоненятам, наче божатам. До вечора дурні слоненята наїлися, а тут і шаман нагодився зі своїми улесливими промовами:

– О, прекрасні діти Всесвіту, божата, ми радо служимо вашій мудрості! Ви – неймовірно чарівні, сильні та мужні! Все у вас є! Лише жоднісінька рисочка заважає вам стати найдосконалішими в цілому світі.

– Яка риса? – ледачо поцікавилося слоненятко, що простяглося на траві й ледве ворушило хоботом.

– Ваші величезні вуха! Вони огидні! Якщо наступите на них, то впадете.

– Вони занадто малі для польотів, – відповіло інше слоненя.

– Саме так! І якби ми вам їх вкоротили, то ви б набули остаточної неперевершеності!

І що більше шаман лестив дурним слоненятам, то дужче їм подобалася ідея з обрізанням вух. Зрештою, перед самісіньким світанком, вони дозволили вкоротити собі вуха.

Уранці летючі мрійники залишали Кара-Даг один за одним. І коли всі здійнялися в повітря, двоє заплаканих від болю дурників прибігли до краю скель – хоч попрощатися з ріднею. Вони плакали і махали хоботами, а коли перші промені сонця торкнулися слоненят, сльози на їхніх очах стали потоками солі, які перетворили малюків на скелі.

Так і стоять у кримських горах дві слоноподібні скелі й дивляться в небо вже багато століть!