Як лисеня та коник дорогу додому шукали

Навесні лисиця Хитринка народила дев’ятьох лисенят. Для лисиць це не багато і не мало, тому не варто дивуватися. Малят назвали Вогник, Золотко, Жарина, Медок, Зіронька, Метеор, Комета, Кігтик і Зубик. Спершу сліпі та безпомічні, вони тільки їли і спали, притискаючись до теплого боку матері. Хитринка майже весь час проводила у норі та виходила лише попити зі струмка, що дзюрчав неподалік. Їжу їй приносив лис на ім’я Спритник. Він не був татом лисенят, але піклувався про них та Хитринку наче про власну родину. Таке часто зустрічається поміж лисиць. Коли ж малята  зміцніли та розплющили очі, виходити на полювання почала й мати. Невдовзі жваві лисенята з молока Хитринки перейшли на м’ясо.

Лисяча нора простора, з кількома виходами. Місця там вдосталь, але довго втримати ватагу гамірних, грайливих дитинчат вона не могла. Тож якось лисенята вийшли назовні та завзято борюкалися у траві, знайомлячись з новим, значно більшим і цікавішим світом. Спритник та Хитринка, вперше заставши їх не в норі, дуже стривожилися. Батьки по черзі перенесли усіх малят назад і добряче їх насварили. Та це не допомогло. Лиси збагнули, що допитливі цуценята (лисенят і вовченят також називають цуценятами) спраглі до нових вражень, і змирилися. Тільки звеліли дітям не відходити далеко від дому.

Часто, у вільний від сну та полювання час, дорослі й самі гралися з лисенятами. Висока трава повністю ховала малят і їх видавали тільки верткі, неслухняні хвостики. Так сім’я розважалася у спекотні літні полудні, коли немає ні сил, ні бажання полювати.

Та в той, на перший погляд, звичайний день батьки вдвох вирушили здобувати їжу. Саме тому з маленькою лисичкою на ім’я Зіронька трапилася захоплююча пригода. Захоплюючою вона була для лисеняти, та, сподіваюся, зацікавить і Вас. Але спершу познайомимося з нашою героїнею.

Зіронька отримала своє ім’я, бо, крім білого живота та кінчика хвоста, її вже руде хутро (бо спочатку лисенята радше бурі і лише з віком рудішають) прикрашала цятка між бровами кольору ще небаченого лисичкою снігу. Насправді, вона мало скидалася на зірку і більше нагадувала половинку вербового листка, але імена не завжди даються вдало. У всьому іншому, крім цятки, Зіронька мало вирізнялася поміж братів та сестер. Не найбільша і не найменша. Не затята розбишака, як Вогник, але й не тихоня, як Зубик. Усе своє життя вона провела з рідними, ніколи з ними не розлучаючись. До того дня.

Граючись, лисенята чкурнули врізнобіч. Зіронька пірнула в нетрі з ромашок і медуниць та зачаїлася. Зненацька почувся скрекіт коника і вона одразу втратила інтерес до гри.

Справа в тому, що це для нас з Вами ця крихітна комашка ледь чутна. У лисиць слух більш чутливий, тому для Зіроньки «скрекіт» нагадував радше працюючу над вухом бензопилу. Тож не дивно, що допитлива лисичка захотіла відшукати причину шуму.

Вона напорошила вуха, озирнулася і побачила на ромашці довгоногу зелену комаху.

«Невже хтось настільки маленький може зовсім один такий гул здійняти?» – здивувалася Зіронька.

Лисичка потягнулася до цієї чудасії, але квітка гойднулася, мов від вітру, і коник зник. Розгублена Зіронька огляділася і побачила його на медуниці далеко попереду. Помчала туди і коник знову пропав, щойно вона наблизилася. Лисичка помітила його на землі, поміж високих стебел трави, що крихітному конику видавалися справжнім лісом. Зіронька побігла до нього. На цей раз руда непосида була уважною і побачила, куди стрибнув утікач.

«Він не тільки дуже гучний, але й стрибає краще від мами і тата, – міркувала вражена лисичка. – І при цьому менший від мого кігтика».

Продовжуючи погоню, вона вискочила до струмка і якийсь час бігла берегом проти його течії. Потім коник заглибився в трав’яні хащі. Зіронька ледь не піймала його на брунатному камінці з трьома дірочками, схожими на чиїсь маленькі нірки. Та «ледь» не рахується, тож стрибуну вдалося втекти. Лисичка помітила, що в повітрі у нього з’являються прозорі крильця.

«То ти не стрибаєш, а літаєш!», – зраділа вона, розкривши одну з таємниць комашки.

Зіронька зігнала коника з самотнього маку, в квітці якого він спробував зачаїтися. У погоні прошмигнула під старою, порослою мохом корягою та ще довго бігла квітучим степом. Аж доки не загубила стрибунця.

Розгублена лисичка спинилася і напорошила вуха. Вона не почула скрекіт втікача, натомість відчула як щось колише їй шерсть між вухами. Колише надто сильно для ледь відчутного вітерця. Розгадавши хитрість, Зіронька впала і почала крутитися. На черговому оберті коник раптом з’явився прямо на кінчику її носу. Спантеличена лисичка застигла, лежачи на спині.

– Чому ти за мною ганяєшся? – обурився зелений стрибун. – З’їсти хочеш?

– Ні! – запевнила лисичка. – Нащо? У тобі їсти-то нічого.

– Може й нічого, але охочих багато, – заперечив коник. – Бабки, жабки, мишки, горобчики. Навіть ваш рудий рід іноді зазіхає. Особливо, коли дуже голодний.

– Але я не дуже голодна, – зауважила Зіронька, прислухавшись до покликів свого живота. – Ми вдома тільки м’ясо їмо. Хіба ти з м’яса?

– Ні, – відповів стрибун. – Точніше, не зовсім. Та, якщо ти не збиралася мене їсти, то навіщо гналася за мною?

– Хотіла дізнатися, як ти стільки шуму здіймаєш і так далеко стрибаєш, хоча сам зовсім маленький, – зізналася лисичка.

Коник перестрибнув з її носа на лист кінського щавля. Зіронька перевернулася на лапи. Її хвостик від нетерплячки метлявся туди-сюди.