Як лама Люся захворіла на сором

Того ранку Христина Мураха прийшла на роботу в "Лапа-Парк" у чудовому настрої. Сонце щойно вибралося з-за дахів і золотило верхівки дерев. Птахи горлали на всі голоси. Лікарка була молодою жінкою років тридцяти, високою й спортивної статури, з русявим волоссям, зібраним у практичний хвіст. Карі очи світилися добротою й розумінням. Вона недавно приїхала на своїй старенькій машині й уже встигла переодягтися у білий ветеринарний халат. На ногах у неї були спеціальні коричневі чоботи для роботи з тваринами: зручні й непромокальні. Вона була молодою лікаркою-ветеринаром у "Лапа-Парку" - великому екопарку за містом, де жили звірі й птахи з різних куточків світу. Усі її ліки й інструменти чекали в лікарні, охайно розставлені на полицях. Добрий початок дня! Біля воріт її вже чекав сторож дядько Петро - кругленький дідусь з білими вусами і вічно доброю посмішкою.

 - Доброго ранку, пані Христино! - привітав він, піднімаючи картуза. - Сьогодні у вас гості будуть. Школярі приїдуть на екскурсію.

 - Чудово! - зраділа Христина. - Покажемо їм наших красунь.

Але не встигла вона дійти до своєї лікарні, як почула крик. Голосний, переляканий, здалеку.

 - Лікарко! Швиденько! Люся плюється!

По доріжці мчав Сашко - молодий доглядач з вічно розкуйовдженим чубом. Він махав руками і задихався. На його синій робочій куртці виднілися свіжі зелені плями - великі й безсоромні.

 - Знову? - засміялася Христина. - Люся, мабуть, вирішила, що ти їй сьогодні не до вподоби.

Люся була ламою. Висока, пухнаста, з довгою шиєю і гордим поглядом карих очей. Шерсть у неї була кремово-біла, вуха стирчали торчма, а ніс завжди дивився трохи вгору - ніби вона постійно щось нюхала у хмарах. Жила вона в загоні разом зі своїм другом, альпакою Пашком. Пашко був менший на голову, коричневий і кудлатий, схожий на живу подушку. Він завжди був спокійний і лагідний. А от Люся мала характер - це всі в парку знали. Коли Христина підійшла до загону, лама стояла в кутку і відвернувшись спиною до всіх. Хвіст підібраний, вуха назад.

 - Що трапилось, красуне? - ніжно запитала лікарка.

Люся тільки фиркнула і відвернулася ще більше. Пашко сумно стояв біля годівниці і жував сіно. Він час від часу поглядав на подругу і тихенько бекав - ніби питав: "Люсю, що з тобою? Може, поговоримо?" Христина обережно зайшла в загін. Вона добре знала: лами можуть плюнути на відстань кількох метрів, і зелена жуйка на куртці - це ще не найгірше, що може трапитись.

 - Люсенько, дай я тебе огляну, - м'яко промовила вона.

Лама різко повернула голову. Христина встигла відсахнутися. Пшик! Зелена слина пролетіла повз вухо і шльопнулась об паркан.

 - Ану, Люсю! - суворо сказала лікарка. - Так себе не поводять!

Але лама гордовито задерла носа і знову відвернулася. Христина задумалась. Температури не було - це видно по поведінці. Стоїть рівно, не кульгає, очі ясні. То що ж таке?

 - Сашко, - спитала вона, - а що вчора незвичайного було?

 - Нічого особливого. Хіба що... - доглядач почухав потилицю і зніяковів. - Хіба що приходила група дітей. Вони годували тварин морквою. Люся їла дуже охоче.

 - Скільки це "дуже охоче"?

 - Ну... морквин п'ятнадцять. Може, двадцять.

 - Двадцять морквин?! - ахнула Христина. - Та бідолашна! У неї ж просто животик болить!

Вона швидко побігла до медпункту. Там, у білих шафах, усе було розкладено по поличках: пляшечки, баночки, пакетики з порошками, шприци в стерильних пакетах. Христина знала кожну полицю напам'ять. Вона взяла потрібні ліки і повернулась. Але як дати їх гордій ламі, яка навіть дивитися в її бік не бажає? Христина подумала і посміхнулася. Вона змішала ліки з яблучним пюре, яке Люся обожнювала, і поставила мисочку біля годівниці.

 - Пашко, - покликала вона альпаку. - Йди сюди, спробуй смаколик!

Паша підійшов. Він ткнув носом у мисочку і почав їсти так смачно, так голосно чавкав і так задоволено мружив очі, що Люся не витримала. Підійшла, штовхнула друга плечем. І з'їла все до краплі.

 - Ось і добре! - зраділа Христина. - А тепер тобі треба відпочити.

Але тут по доріжці загупали кроки - до загону підходила група дітей з ранньої екскурсії. Попереду бігли двоє хлопчаків, за ними - дівчатка з косичками, а позаду поспішала вчителька з великою сумкою.

 - Дивіться, лама! - закричав один хлопчик. - Ходімо, погладимо її!

 - Зачекайте! - зупинила їх Христина. - Люся зараз погано почувається. Вона з'їла забагато моркви, і в неї болить животик.

 - А вона не плюнеться? - злякано спитала дівчинка в синьому светрі.

 - Може й плюнутися, - чесно відповіла лікарка. - Лами так роблять, коли їм страшно, коли їх дратують або коли їм погано. Це їхній спосіб сказати: "Відчепіться від мене!"

 - А як їй допомогти? - спитав другий хлопчик, серйозний, у великих окулярах.

Христина замислилась. Потім присіла навпочіпки, щоб дивитись дітям в очі.

 - Знаєте що, - сказала вона тихіше. - Люся зараз почувається ніяково. Вона переїла, їй соромно перед Пашком, що відштовхнула його від мисочки. І ще й на Сашка наплювала. Вона сидить у кутку і думає, що всі на неї сердяться. Треба показати їй, що ми не сердимося і не засуджуємо.

 - А як? - хором запитали діти.

 - Розкажіть мені, - запропонувала Христина, - хто з вас колись робив щось, за що потім було соромно?

Діти переглянулися. Тихо так стало, тільки Пашко жував своє сіно. Потім один хлопчик несміливо підняв руку:

 - Я одного разу з'їв цілу банку варення. Сам. І мені потім стало дуже погано.

 - А я обізвала молодшу сестру, - тихо зізналася дівчинка. - Вона плакала, а мені потім так її шкода було.

 - А я розтоптав мамині квіти, - похмуро додав третій. - Вона так довго їх вирощувала.

Христина усміхнулась. Тепло так, щиро.

 - Бачите? Всі помиляються. І Люся теж. Це нормально. Головне - що зробиш далі.

Вона повернулась до лами: