Як крихітна конячка врятувала дідуся та мешканців лісу

Колись місяць та сонце були одним цілим. Вранці сонечко прокидалося, розправляло промені й до вечора освітлювало землю. З настанням ночі зорі обсипали чарівним пилом сонечко з чану. Частинка за іншою зникали й сонечко перетворювалося на місяць. Вдосвіта зорі збирали з сонечка чарівний пил до чана, читали заклинання й місяць знову ставав сонечком.

Вночі на землі народилася крихітна конячка. Зорі обсипали сонечко пилом. Одна з них вдихнула чарівного пилу, чхнула й зачепила чан. Він перекинувся, чарівний пил посипався на землю, потрапив на крихітну конячку й вона стала невидимкою.

Не побачив себе крихітна конячка злякалася. Вона покликала матусю, яка почув голос дитинча пішла за ним, але не змогла знайти невидимку. Крихітна конячка заплакала:

— Піду шукати інших невидимок, може вони знають, як стати видимою? 

Крихітна конячка обійняла матусю, попрощалася із нею, пішла зеленим полем й дійшла до лісу з рікою. Від утоми крихітна конячка хотіла прилягти на березі та помітила лисиць. Вони лежали неподалік води тримаючись лапками за животики і важко зітхали. 

— Йой, як болить! Що це за невідома недуга?

Лисиці розгублено гомоніли між собою. Крихітна конячка їх пошкодувала, підійшла ближче й помітила інших лісових мешканців. Вони нарікали на погане самопочуття лишаючи берег. Стемніло, невидимка залишилась сама й задрімала. Крізь сон вона почула, що хтось ходив берегом й відкрила очі.

— Ваша темне величносте...

Біля річки зупинився старенький дідусь. Він був незрячим й тремтів від страху перед величезним, бридким чудовиськом з лапами і гострими кігтями, яке змушувало його щоночі варити погане зілля та виливати в ріку. За це чудовисько обіцяло старенькому дідусю повернути зір. Погане зілля діяло день і коли старенький дідусь прихитрявся його виливати на берег вранці лісові мешканці пили воду з ріки і їх не турбувала невідома недуга.   

Чудовисько підозрювало, що старенький дідусь ллє погане зілля не у ріку й уважно стежило за ним. Старенький дідусь відчув, що йому не вдасться перехитрити чудовисько цього разу, важко зітхнув та вилив погане зілля у воду.

— Як дізнаюся, що ти потайки від мене допомагаєш лісовим мешканцям, пошкодуєш! Роби, що кажу. Нам з тобою ще багато вечорів доведеться виливати погане зілля у воду, доки лісові мешканці не лише страждатимуть від болю в животиках, а заснуть і я сам житиму в лісі! — кричало чудовисько.

Крихітна конячка бачила, що старенький дідусь не з власної волі слухає чудовисько й коли він та чудовисько пішли невидимка вирішила не пускати лісових мешканців до води. 

Настав ранок. Лісові мешканці поспішили до ріки. Невидимка не давала їм напитися не пустив до води навіть короля звірів. Лев вертів головою дивуючись, хто йому заважав та перед ним були вода та берег.  

— Хто ти, невидимко? — зрештою запитав він. — Лише сонечку під силу наполовину пропадати, щоб ночами освітлювати землю. Тебе взагалі не видно. 

Крихітна конячка почула про сонечко із схожою здатністю на неї пропадати й невидимці захотілося якомога швидше відправитися до нього, дізнатися як стати видимою й повернутися до матусі, але спочатку вона вирішила врятувати старенького дідуся та лісових мешканців від чудовиська.

Невидимка підійшла до лева й привіталась:

— Вітаю вас, пане лев, я крихітна конячка невидимка.

— А я король звірів. — відповів лев. — Скажи, невидимко, чому ти не даєш нам напитися води з ріки?

— Пробачте, але я не можу ні вам, ні лісовим мешканцям дозволити це зробити. Я вчора бачила, як чудовисько змусило старенького дідуся отруїти воду поганим зіллям та воно діє не відразу, від того й недуга, певно, невідома.

— Ой, лишенько, — розгубився король звірів. — В нашому лісі ця ріка — єдина. Усі звірі та птахи кожного дня п’ють з неї воду. Що нам робити?

— Не пийте води з ріки, — попросила конячка, — а я спробую вам допомогти.

— Добре. — погодився лев. 

Король звірів зібрав лісових мешканців біля ріки та розповів про чудовисько і погане зілля. Звірі та птахи пообіцяли не пити води з ріки і розбрелися по своїх справах.

— Що будемо робити? — спитав лев у невидимки.

— Ви, королю звірів, краще повертайтеся, звідки прийшли, бо ви видимий. Я буду чекати на чудовисько.

— Моя сила та спритність можуть стати у нагоді. 

— Не треба. — відповіла крихітна конячка. — Завдяки тому, що я невидимка, спробую дізнатися, як чудовисько перемогти. 

Лев пішов, а невидимка залишилася на березі. Ввечері чудовисько та старенький дідусь прийшли до ріки. Чудовисько не побачило лісових мешканців, які мучилися б від невідомої недуги й дуже розізлилося. Воно грізно затупотіло лапами. 

— Не вірю, що ніхто з лісових мешканців за день пити не захотів! Ходімо зі мною до печери, збереш трав та варитимеш погане зілля. 

Чудовисько та старенький дідусь пішли до печери, а за ними і крихітна конячка. Перед печерою чудовисько змусило старенького дідуся зібрати трав для поганого зілля. Старенький дідусь нахилився до землі, понюхав одну травинку, іншу, обмацав стеблинки й наважився їх зірвати. Він зібрав трави для поганого зілля та доторкнувся до царівни трави — лісової лілії. 

— Йой, ліліє, не можна мені тебе зривати. Бо хоч ти і здатна вилікувати від будь-якої отрути та недуги, мене від сліпоти не позбавиш! Це лиш тій траві під силу, яку від мене чудовисько ховає. Ох, якби я прозрів, я б покарав чудовисько за всі його злі вчинки, які він заподіяв лісовим мешканцям.

Старенький дідусь гірко заплакав. Він повернувся до печери, розвів вогонь, знайшов котел та почав варити погане зілля. Крихітна конячка зірвала лісову лілію та увійшла до печери. В куті голосно хропіло чудовисько. Невидимка підкралась до котла та кинула лісову лілію в погане зілля.   

Невидимка обходила печеру. Вона зазирала у кожен глечик на поличці шукаючи потрібну старенькому дідусю траву для зору. Крихітна конячка помітила мітлу, за якою лежало вісім мішечків з травами. Невидимка взяла з кожного мішечка по стеблинці, схилилась над чудовиськом й поклала стеблинку йому на голову з першого мішечка. У чудовиська виросли довжелезні вуха. Через стеблину з другого у нього з’явилося ще шість лап. Третій мішечок подарував чудовиську залізний панцир, четвертий — великий ніс. Трава з п’ятого зробила його таким, як він був й тільки вуха залишилися довгими.