Частина перша та остання

Як козак зорю шукав  
Кажуть зорі мають чарівну дію, одні споріднюють душу , інші показують шлях. А деякі зберігають пам’ять, про того кого вже немає. Інші же, завжди будуть допомагати. 
Було це на Закарпатті. Молодий козак, гарний, статний, мужній , нічого не боїться. Та й мав чорного коня , гарний, як повний місяць у степу. 
Була у того козака мрія, свою зорю знайти. Гарну, ніжну, турботливу. Але ніяк не знайде. Ось і вирішив, поїхати в далеке поле. Там де зорей багато, різних. 
На днині, коли сонце тільки встало, почав збиратися козак. Взяв шаблю, велику з розписом та торбу. Повісив то на коня, та і поїхав за гори.  
Вітер розвивав гриву коня, запах квітів та лісу, наповняють груди. А теплі промені, гріють шкіру, неначе маленькі сонячні зайчики. 
Доїхали до річки, вирішив козак перепочити. Щоб кінь води попив. 
Ліг козак на траву, закинувши руки за голову. Мріючи про ту зорю. Як буде ніжитися з нею. Яке буде в неї волосся, а які вуста. То мріяя. 
Відчув козак що, на нього хтось глядить. Відкрив він очі, підвівся. В перед ним дід стоїть. Та і дивиться на нього. Через густі білі брови, та крутячи вус. 
- Діду, вам чого? – здивувався козак, та й дивиться  
- Козаче, ти що шукаєш? Та й куди, шлях тримаєш? 
- Зорю, діду, Зорю свою шукаю. – відповів козак, важко зітхаючи. 
Дід помовчав, обдивився козака знову, хмикнув та й сказав. 
- Зорю значить?  Рушай туди, де небо та земля, в одне ціле з’єднується . Там і буде твоя зоря, та про яку ти мрієш. Запитай мої слова. – Дід подивився на нього, суворим поглядом, а потім продовжив – Тай рушай зараз же. Бо можеш запізнитися, та й не буде у тебе зорі, Ніколи. Та і не ображай її, бо зникне назавжди. Подаруй її квітку, та таку гарну. Яку ніколи не бачив. 
Козак подивився на нього, кинув головою, та і подякував. 
- Дякую, діду. Буду пам’ятати , дякую. 
Пішов він до коня, стрибнув та і поїхав. Там де небо і земля в одне ціле з’єднується .  Щоб знайти ту Зорю, щоб ту квітку подарували, щоб вона його стала. Та ніжна зоря. 
Сонце вже пекло, не ніжно. Нібито торопило, щоб козак швидше дійшов. По дорозі, між полями, деревами. Та кущами, побачив той козак. Квітку, яку ніколи не бачив, в болоті. Гарну, білу, сяючу.  
Зліз він з коня, закотив штани. Та і поліз в те болото, по ту рідкісну квітку. Болото тягне, нібито не дає її зірвати. Ноги в кайдани кує, а він не здається. Зірвав ту квітку, дістав її. Кайдани болотяні розірвав. Та й ринувся до коня, прив’язав квітку, та і поїхав далі. Крізь, дерева та і кущі, гілки, болота. Доїхав він до того місця, вже коли сонце за гори сховалося. Почали з’являтися перші зорі. Взяв він квітку, встав з коня. Та і пішов в поле. А там зоря, впала. Дівчина гарна сидить в полі. Та така гарна, що аж очі сліпить. Довге, русяве волосся, волошкові очі, та ніжні трояндові вуста. Та біла майже прозора, сукенка . 
Підійшов він до тієї дівчини, став на одне коліно. Та і протягнув квітку. Взяла вона її, роздивилися та й дивиться на нього. 
- Моя зоре, моя люба, стань моєю назавжди. – молив він, склонившись перед нею. 
Дивитися -Дивиться та й мове . 
- Стану, але докажи що кохатимеш. 
Козак встав, різко підхопив її на руки, та і сказав. 
- Кохатиму, кохатиму по при все. Я для тебе квітку дістав, яку не одна дівчина не бачила, я шлях подолав. 
Відійшла Зоря від нього, дивиться.  
- Квітку бачу, та і одяг твій також. Але не кохатимеш ти мене. 
- Чому?! Я ж стільки зробив. Щоб свою Зорю знайти! 
- Душа твоя, до країни лежить. До волі. Не  до кохання. До волі, волі ти хочеш. Не ту Зорю ти знайшов. Волю шукай. Тоді знайдеш Зорю. 
Козак, аж по блід. Підійшов до неї. 
- Почекай.. але ж я Зорю хотів. 
- Не ти Зорю хотів, вони хотіли. А твоє серце, Волю шукає. Шукай її, та й буде тобі щастя. 
Поле почало сяяти , перші промені торкалися трави. А Зоря зникла. Залишився Козак з конем, зітхнув, сів на коня. Та поїхав Волю шукати. Хотя сам не зрозумів, що вже її знайшов.