Як Георгій Місяць вкрав

Прокидатися за хвилину до будильника - це мій улюблений вид спорту і спартанська звичка, тренована роками невтомної праці на педагогічній ниві.  Та сьогодні все йде не за планом: французький бульдог Георгій таки пробрався вночі до спальні і вліз на ліжко. В минулому житті Георгій - для своїх Жорік - був як мінімум шейхом однієї з королівських арабських династій. Тому спати любить серед красівих і покірних наложниць. Бажано - впоперек ліжка. До красивої і покірної наложниці мені як до неба пішки. Та Жорік дотримується іншої думки і...  Ось він , так сказать, на ложі. Впоперек.
Йому сняться дубайські сади і щербет з телячих тельбушків на срібній таці. Георгій плямкає,  хрюкає і пускає газікі... 
До сигналу будильника - година. 
Доброго ранку, країно! - кажу подумки і виповзаю на кухню незвично рано - о 4.30.
Слухаю, як закипає чайник і спостерігаю, як  темно-ультрамариновий квадрат вікна поволеньки світліє. 
На столі у мене горнятко з чаєм, під рукою клавіатура, в в голові - як на красній площі через сто років - порожнісінько. Ані словечка тобі, ані якоїсь хоча б нікудишньої ідейки. Та який там текст з моменту, шановні письменники?
Щось холодне торкається моєї руки. 
Собачий ніс - його ні з чим не сплутаєш! Жорік.
-Хочу пити! - каже він на свой собачій мові, а тоді бреде до миски. Сьорбання і хрюкання. Букви на клавіатурі мовчать. Порожній екран схожий на арктичну крижану пустелю... 
Щось холодне торкається моєї руки.
-Поїсти чишо? - Жорж позіхає і меланхолійно хрупає залишками сухого корму, що завалявся у його мисочці від учора.
Квадрат вікна набуває дивовижних барв.
Обриси світанкових дерев величні й урочисті. Клапті туману вогко осідають на тиху траву.
Щось холодне торкається моєї ноги.
-Хочу пісяти! - якщо довго жити із французьким бульдогом, мимоволі оволодіваєш усіма тонкощами собачої фонетики.
-Хочу пісяти! Чи ми сьогодні пограємось у Версаль? - підморгує мені знову Георгій, натякаючи на свою вже забуту дитячу звичку залишати калюжі за шторами.
-Якщо заводиш француза, забудь про письменство - зітхаю я і взуваю "прогулянкові" шльопки. Георгій розуміє усе без слів і радісно збігає сходами до дверей.
А за дверима - неймовірний ранок! Місто ще дивиться сни, лише десь далеко-далеко відлуння перестуку коліс якогось безсонного потяга 
 На сході небо рожевіє і мружиться,  несмілива пташина тоненько починає  "отченаш", а над усім цим - о, диво! - повний місяць! Срібний і величний, він не поспішає. Завис на тоненькі квітучі гілці.
Його кохання - красиве і драматичне до сліз: з сонцесяйною дівчиною їм ніколи не бути разом... Їхні зустрічі - короткі і потаємні... 
Щось холодне торкається моєї руки. Жорин ніс.
-Пограємось у м'ячика? - підскакує він. Знаходить у траві свого улюбленого, вуличного геть пожованого і пошматованого м'ячика.
Кидаю щосили в сад. Георгій стрілою мчить за ним!
Подумки повертаюсь до клавіатури. Поволеньки думка, що мені ніколи не стати письменником, стає не такою пекучою.
Заплющує на хвильку очі й кажу сама собі: не в буквах щастя! І жадібно вслухаюсь у пташиний хорал, що вже на повну потужність лунає над садом.
Щось холодне торкається моєї ноги.
Жорин ніс.
А в пащі у нього щось світиться... Леле! Це ж Місяць! Місяць! І краєчок його - вже пожований і обслинявлений...  Серце моє стріпується і провалюється вниз, вниз, вни-и-из і.....

-Біп! Біп! Біп! Біп! - різкий звук будильника вириває з небуття.
Я сплю за кухонним столом, поклавши голову просто на клавіатуру. Ледь теплий чай пахне підвялим бергамотом.
Шоста ранку. 
Щось холодне торкається моєї руки. Це Жорж - за метрикою Георгій.
По запаху зрозуміло, що до вибуху французького бульдога залишилися лічені секунди. І відлік пішов!
Взуваю прогулянкові шльопанці. Георг нетерпляче скаче сходами.І щасливо тупотить, немов слоненя.
А текст? Та Бог з ним, з текстом. Колись. Потім. Може...