Глава18 Кохання розтопить лід

Пер Ноель заревів.

Це був не людський крик — то тріщала сама зима, ламаючись у ньому. Його плечі здійнялися, кожух надувся, мов жива істота, а з рота вирвався клубок інею.

— Я ще не програв! — гаркнув він. — Думаєш, кілька драконів зламають волю зими? Я — її серце!

Він ударив посохом об землю.

Сніг під ногами здригнувся. Морок, густий і білий, почав здійматися з рівнини, мов туман із забутої могили. Із нього виходили постаті — одна за одною.

Крампуси.

Криві, горбаті, з рогами й потворними масками з криги та кісток. Їхні рухи були ламані, неприродні, наче ляльки, якими хтось смикав за нитки. З їхніх ротів ішла пара, а в очах — не було злості. Там було щось гірше.

Порожнеча.

Крампус здригнувся.

Він бачив це не раз. Знав правду.

Це були люди.

Ті, що заблукали взимку.
Ті, кого не шукали.
Ті, кого вважали пропащими — п’янички, мандрівники, самітники, загублені душі.

Пер Ноель украв їх у світу — і переписав. Зламав. Одягнув у страх.

— Вперед! — зловтішно наказав він. — Нехай твої ж подоби зітруть тебе з лиця землі!

Крампуси рушили.

І тоді Гел зробив крок уперед.

Він не кричав.
Не погрожував.
Не здіймав бурі.

Він просто підняв руку.

Навколо нього простір наче затремтів — не від холоду, а від тепла, що було не вогнем, а пам’яттю. Давньою, глибокою, людяною.

— Досить, — сказав він тихо.

Світло розлилося від його долонь — м’яке, золоте, як перший ранок після довгої ночі. Воно торкалося кожного крампуса — і маски почали тріскатися.

Роги осипалися снігом.
Пазурі танули.
Страх — відступав.

Один за одним вони падали на коліна — вже не чудовиська, а люди. Збентежені. Замерзлі. Живі. Хтось плакав, хтось дивився на свої руки, не вірячи, що вони знову його.

Сніжний морок розвіювався.

Пер Ноель остовпів.

— Ні… — прошепотів він. — Це мої…

— Це не твої, — рівно відповів Гел. — Вони ніколи ними не були.

Тиша впала на поле бою.

Казкова, страшна, правдива.

І вперше за багато століть зима зрозуміла —
її можна перемогти не силою,
а милосердям.
Пер Ноель стояв посеред розталої рівнини, серед людей, яких щойно втратив вдруге.

Його пальці стискали посох так, що лід на ньому тріщав.

— Брехня… — прошепотів він, але голос уже не мав тієї сили. — Він зачарував її. І вас усіх. Інакше не може бути.

Крампус зробив крок уперед.

Без посоха.
Без корони.
Без захисту.

— Якщо моя смерть заспокоїть тебе — бий, — сказав він тихо. — Але не називай кохання прокляттям.

Очі Пер Ноеля спалахнули.

— Ти забрав у мене дитину!

Посох здійнявся в повітря. Мороз знову збирався в спіраль — гостру, смертельну, остаточну.

І тоді небо розірвав крик.

— ДІДУ!

Голос був живий. Теплий. Рідний.

З хмар, крізь сніг і розсіяне світло, спускався Пеґґі. Його крила блищали, мов ранковий іній, а на спині стояли дві постаті.

Снігуронька — жива, пробуджена, з білим волоссям, що більше не було крижаним.
І Елайна — пряма, спокійна, з поглядом тієї, кого не лякають боги.

Пеґґі торкнувся землі.

Снігуронька зістрибнула — і стала між Пер Ноелем та хлопцями.

Між посохом і серцем.

— Досить, — сказала вона. — Я прокинулася не через чари. Я прокинулася, бо люблю.

— Ти не розумієш… — голос Пер Ноеля тремтів. — Він — темрява.

— Він — мій вибір, — твердо відповіла вона. — Ти не врятував мене, дідусю. Ти ув’язнив.

Він похитнувся.

— Я боявся втратити тебе…

— А втратив на триста років, — м’яко сказала Снігуронька й простягнула до нього руку. — Але я повернулася. І прошу — не війною.

Елайна ступила вперед.

— Я бачила правду, — сказала вона спокійно, але так, що кожне слово врізалося в повітря. — Тут немає прокляття. Лише страх старого бога, який забув, що любов не можна заморозити.

Посох у руках Пер Ноеля затремтів.

Лід на ньому потемнів…
і раптом тріснув.

Крижана кора осипалася — і з-під неї проросла омела. Зелена, жива, несподівана серед білого поля. Її ягоди світилися теплим світлом.

Пер Ноель дивився на це, не вірячи.

— Омела… — прошепотів він. — Символ миру…

— І примирення, — тихо додала Снігуронька.

Посох випав із його рук.

Зима зітхнула.

І вперше за багато століть —
відпустила.
Пер Ноель стояв мовчки довгу мить.

Сніг навколо вже не рипів — він тихо осідав, ніби світ боявся злякати цю мить.

Старий повільно опустився на коліно.

Не як володар зими —
як дід.

— Я… — голос зірвався, і це було страшніше за будь-яку бурю. — Я помилявся. Страх зробив мене глухим. А любов… — він глянув на Снігуроньку, — любов сильніша за мої морози.

Він підвів очі на Крампуса.

— Бережи її. І якщо колись забудеш — я прийду не з війною, а з різками.

Крампус усміхнувся — щиро, по-людськи.

— Обіцяю, — сказав він і, не вагаючись, притягнув Снігуроньку до себе.

Їхній поцілунок був теплим — не палким, а глибоким, таким, що знімає віковий холод. Сніг довкола засвітився м’яким світлом, мов зоряний пил.

Поруч Марк видихнув — і теж більше не стримувався.

— Ну раз уже всі живі, — пробурмотів він і поцілував Елайну.

Вона відповіла без жодних слів — лише пальцями вчепилася в його комір, ніби перевіряючи: справжній.

Гел закотив очі.

— Оце я розумію — різдвяний настрій, — пробурчав він. — Війна скасована, любов легалізована, дід перевихований.

Пер Ноель усміхнувся вперше — втомлено, але щиро.

— Ходімо додому, — мовив він. — До палацу Крампуса. Святкувати Різдво. І воз’єднання.

Він повернувся до людей, яких щойно звільнили з мороку.

— Усі запрошені, — гучно сказав він. — І ті, що заблукали. І ті, кого забрали помилково. Сьогодні ніхто не буде сам.

Над рівниною здійнявся дзвінкий сміх, хтось заплакав, хтось обіймався — життя поверталося на свої місця.