Глава 17 Війна

Армія Пер Ноеля йшла, не поспішаючи —
так рухається не військо, а стихія.

Попереду сунули людяні велетні — високі, неприродно пропорційні, з тілами, схожими на вирізьблені з льоду брили. Їхні обличчя були майже людськими, але надто порожніми, без жалю, без сумнівів. У руках вони несли крижані списи й сокири, і кожен крок цих істот змушував землю стогнати, а мороз  заглиблюватися в камінь.

Між ними рухалися сніговики. Не кумедні витвори дитячих рук, а жахливі створіння з перекрученими формами. Їхні тіла складалися з грудок чорного, спресованого снігу, в якому виблискували уламки льоду, мов зуби. Очі — порожні провалля з синім світлом усередині — пильно дивилися вперед. Вони не йшли — вони ковзали, залишаючи за собою слід мертвого холоду.

Над військом ревли вітри.
Не просто вітер — бурі.
Снігові смерчі, що здіймалися до неба, мов колони храму зими. Мороз різав повітря, наче леза, і сам простір тріщав від напруги. Здавалося, що зима більше не чекає дозволу — вона прийшла забирати.

І попереду всього цього — Пер Ноель.

Він їхав на велетенському полярному ведмеді — істоті настільки величній, що вона здавалася древнішою за гори. Біле хутро звисало важкими пасмами, лапи залишали в землі кратери, а з пащі виривався подих, схожий на туман смерті. Очі звіра світилися холодним золотом — і в них не було страху.

Пер Ноель сидів прямо, мов вирок. Його посох — старий, вкритий рунами й інеєм — сяяв силою, накопиченою століттями. Борода розвіювалася на вітрі, а погляд був твердий і безжальний. Це був не добрий дід з легенд — це був володар зими, що вирішив нагадати світові, хто тут господар.

І раптом —
армія зупинилася.

Перед нею, просто посеред білого безмежжя, стояв він.

Крампус.

Не демон.
Не чудовисько з кошмарів.

Прекрасний юнак з довгим білим волоссям, що спадало на плечі, немов срібний шовк. На його голові сяяла корона — тонка, витончена, оздоблена діамантами… чи, можливо, це був інець, що ніколи не тане. Вона вловлювала світло бурі й відбивала його холодними іскрами.

Він був сам.
Без війська.
Без захисту.

Лише посох у руках — старий, але живий, мов коріння світу.

— Пер Ноелю… — голос Крампуса пролунав рівно, але в ньому тремтіла напруга. — Я прийшов не як ворог. Я прийшов як той, хто кохає твою внучку. Ми несемо не війну — ми несемо вибір. Вона зі мною з власної волі. Я прошу — почуй…

— Замовкни, — голос Пер Ноеля був схожий на тріск льоду, що ламається під ногами. — Ти вкрав те, що мені належить. Ти зрадив саму суть зими.

Він підвів посох.

— Я зітру з лиця землі твій палац, — продовжив він холодно, — і всіх твоїх недалеких друзів разом із ним. Світ має пам’ятати, що непокора карається.

Повітря здригнулося.

Пер Ноель ударив першим.

Із його посоха вирвався стовп чистої криги — не просто магія, а вирок, накопичений століттями. Крампус підняв свій посох, створюючи щит зі світла й інею, але удар був надто сильний. Його відкинуло назад, сніг вибухнув навколо, мов біла хмара.

Він підвівся.
Захищався.
Крок за кроком відступав.

Їхній бій був схожий на зіткнення двох зим — молодої, живої, що ще здатна кохати, і старої, жорстокої, що знає лише закон.

І Пер Ноель перемагав.

Кожен його удар ламав простір. Кожен рух Крампуса ставав важчим. Корона тьмяніла, біле волосся вкривалося інеєм, а подих виривався уривчасто.

Та навіть падаючи на коліна, Крампус не випускав посоха.

Він дивився вгору — не з ненавистю.
З надією.

Бо інколи навіть зима має серце.
І саме в цю мить
небо — розірвалося.

Крізь завірюху, крізь шари бурі, крізь саму тканину зими пролунало глухе, первісне ревіння. Воно не належало вітру. Воно не було громом. Це був виклик.

У небі з’явилися дві тіні.

Одна — чорна, мов ніч без зірок.
Друга — червона, мов жива жарина.

Два дракони прорвалися крізь хмари, розсікаючи морозне повітря крилами, від яких тріщав простір. Їхні тіла сяяли силою — давньою, дикою, справжньою. Луска чорного поглинала світло, наче безодня, а червоний палав зсередини, ніби в його жилах текла магма.

Уся армія Пер Ноеля завмерла.

Вся увага — вгору.

Першим ударив червоний.

Його полум’я не просто палило — воно співало, ревіло, ламало саму ідею холоду. Сніговики, що ще мить тому здавалися непорушними, почали танути, сповзати, розвалюватися на брудну воду й чорний сніг. Їхні порожні очі гасли, немов згасають зірки.

Чорний дракон додав свій удар — темне полум’я, густе й важке, мов тінь, що пожирає форму. Воно не залишало нічого — ні криги, ні пам’яті, ні страху.

Зима — відступала.

Крампус, скориставшись цією миттю, сперся на посох і підвівся. Повільно. Важко. Корона знову спалахнула інеєм, а в очах з’явився вогник — не гніву, а рішучості.

Пер Ноель озирнувся.

Його військо хитнулося. Велетні зробили крок назад. Вітри втратили лад. Бурі розірвалися на клапті. Один за одним загони почали відступати — не тікаючи, але визнаючи поразку.

І ось —
Пер Ноель залишився сам.

Два дракони знизилися, здійнявши сніг і попіл. Земля здригнулася, коли вони торкнулися її — і за мить величні істоти почали змінюватися.

Крила розчинилися у повітрі. Луска зникла, мов ілюзія. Полум’я згасло, залишивши після себе лише тепло.

На снігу стояли двоє хлопців.

Один — рудий, з гострим поглядом і втомою в очах — Марк.
Другий — темноволосий, спокійний і зібраний, мов клинок перед ударом — Гел.

Вони стали поруч із Крампусом. Плечем до плеча.

Готові до битви.

І тепер уже Пер Ноель дивився не на самотнього юнака —
а на трьох, які вирішили не відступати.