Глава15 Гел у Пер Ноель

Гел мчав униз вузькими, слизькими сходами. Згори вже лунало глухе ревіння — льодяні велетні трощили вежу, намагаючись дістатися зайди.

— Я знищу тебе! — гриміло з усіх боків.

— І чому ти такий злий? — розсміявся Гел, не зупиняючись.

Сходи вивели його в довгий коридор із безліччю дверей. Він рвучко відчинив перші — за ними розкинувся нескінченний океан, айсберг, з якого весело стрибали пінгвіни. Другі двері — безкрає льодяне поле. Треті — засніжений ліс, темний і мовчазний.

— Одноманітно якось, — процідив Гел і побіг далі.

— Де ти?! Не смій чіпати двері! — голос лунав звідусіль, сердитий, холодний, важкий, мов лавина.

Гел вирвався на балкон. Холод тут був такий густий, що, здавалося, навіть думки намерзали кригою. Балкон оперізував величезну льодяну залу. Внизу в бойовому порядку стояли сніговики й льодяні солдати — нерухомі, напружені, готові кинутися на дракона за першим наказом.

І знову — трон із льоду. А на ньому чоловік у білому кожусі й шапці, потопаючий у хутрі, мов у власній стихії.

— Позич кожуха, злостюхо! — гукнув Гел з балкона.

У ту ж мить мороз рвонув угору, повітря навколо Гела хруснуло. Він посунувся назад, але не відступив.

— Я хочу поговорити!

— Нема мені про що з тобою говорити! — загарчав Пер Ноель.

Та кидатися морозом він припинив. Його приморожене військо лишалося нерухомим.

— Звільни онучку зі сну, — сказав Гел уже спокійніше. — Не можна так із дітьми. Це, знаєш, дуже шкодить психічному здоров’ю. По собі бачу.

— Ти хто такий, щоб говорити зі мною як із рівним?! — гримнув володар зими. — За яким етикетом?!

— Невже хочеш, щоб я кланявся? — щиро здивувався Гел. — Та не потрібна нам ця вигадана ієрархія.

— Він зачарував її! — зірвався Пер Ноель. — Якщо я розбуджу своє дитя — я втрачу її!

— А зараз? — Гел нахилив голову. — За ці триста років ти з нею говорив? Бачив, як вона дорослішає, як радіє життю? Як сніг замітає землю, як її руки обіймають тебе? Її довіру. Її любов. Усе це ти замкнув у крижаній могилі на три століття.

— Не боїшся, що я тебе заморожу?

Гел спустився з балкона. Пройшов поміж рядами снігових і льодяних солдатів, які мовчки розступалися. Став просто перед троном. Запалив цигарку, плюнувши на неї плазмою.

— Ні. Не боюся.

— Він не пара моїй дитині, — прошипів Пер Ноель.

— Це вона вирішує.

— У тебе є діти?

— Син і внук, — відповів Гел, знизавши плечима.

— І що — вони можуть робити все, що заманеться?!

— Вони живуть своє життя.

— Але не Крампус! — зірвався володар зими. — Ні! Він злий! Безжальний! Уособлення зла!

— Він нещасний закоханий, — твердо сказав Гел. — Який втратив кохану. І себе самого. Через жорстокого й жадібного діда.

У Гела полетіла бурулька. Він відбив її фаєрболом — лід вибухнув іскрами.

Раптом прибіг маленький сніговичок і, тремтячи, доповів:

— Мушу сказати… Снігуроньку розбудила Весна. Вона… у Крампуса.

Пер Ноель підвівся. Його голос розірвав залу:

— На штурм! — загорланив він. — Йдемо на штурм палацу Крампуса! Визволимо нашу Снігуроньку з його лаписьк! А цього — в льодяний підвал! Ти спеціально відволікав мене розмовами, драконе!

— Та щоб тебе… — процідив Гел.

Він різко трансформувався. Величезний чорний дракон розгорнув крила.

— Ще б я по підвалах сидів. До зустрічі, злостюхо впертий!

Дракон плюнув плазмою в стелю тронної зали. Лід загуркотів і обвалився, накривши частину армії Пера Ноеля.

— Усі на штурм! Війна! — волав володар зими, здіймаючи нову хуртовину.

А десь у небі вже летіла Весна.
І Різдво остаточно виходило з-під контролю.