Глава14 Момент істини

Пегас виринув із хурделиці несподівано — білий, крилатий, наче вирізаний зі світла. Сніг під копитами не скрипів, а слухняно розступався. Елайна трималася впевнено, мов королева весни, що випадково забрела у володіння зими. Снігуронька сиділа позаду — бліда, з розпущеним білим волоссям, закутана у тонкий плащ, який не грів, але й не дозволяв холоду торкнутися серця.
Палац Крампуса здіймався з криги, мов застигла хвиля — гострий, темний, величний. Пегас опустився перед брамою, змахнув крилами й завмер.
Елайна зіскочила на сніг і зробила крок уперед.
— Проведіть нас до вашого володаря, — сказала спокійно, але так, що слова прозвучали наказом.
Вартові ельфи — темні, худорляві, з очима, як нічне скло — перезирнулися. Один з них стиснув спис, інший інстинктивно відступив на півкроку. Вони не знали чому, але повітря навколо дівчини було іншим — не холодним і не теплим, а живим. Тут, у світі льоду, цьому не було місця.
— Хто ти така? — нарешті озвався старший.
Елайна підняла руку — і сніг навколо злегка осів, немов уклонився.
— Та, яка не мала б бути тут, — м’яко мовила вона. — Але я прийшла по своє. І по чуже теж.
Снігуронька зробила крок поруч — і крига під ногами тихо заспівала, впізнаючи її. Вартові зблідли.
— Ведіть, — сказав хтось із них уже тихіше.
Ельфи розчинили браму, і холодний палац прийняв гостей. Колони здіймалися до темної стелі, крижане світло ковзало по стінах. Елайна йшла рівно, не озираючись, ніби завжди знала дорогу. Снігуронька трималася поруч, і з кожним кроком її постава ставала впевненішою.
Десь у глибині палацу ворухнулася древня сила.
Крампус ще не знав, але весна вже ступила на його поріг.

Коли вони увійшли до великої зали, Крампус уже стояв біля підніжжя трону. Він відчув їх ще до того, як побачив — щось тонке, майже забуте, боляче знайоме смикнуло його зсередини, немов крижаний світ на мить тріснув.
Він підняв голову — і світ зупинився.
Вона стояла біля входу. Жива. Справжня. Не примара, не марево, не чергова ілюзія, якими його мучили роками. Довге біле волосся спадало на плечі, очі — холодні й ясні, як перший сніг. Та в них було те, чого він не бачив триста років — впізнавання.
— …Ні, — прошепотів Крампус. Голос зрадницьки зламався. — Ні. Цього не може бути.
Він зробив крок уперед — і зупинився, наче боявся, що ще один рух зруйнує видіння.
— Я шукав тебе, — сказав він глухо, майже люто, ніби звинувачував її в усьому одразу. — У світах, у снах, у чужих обличчях. Я кликав тебе в хуртовинах. Я спускався до людей. Я… — він стис кулаки. — Ти не відповідала.
Снігуронька тремтіла. Не від холоду — від нього. Її очі наповнилися слізьми, і вони не замерзали.
— Бо я спала, — тихо сказала вона. — Він забрав у мене навіть можливість почути тебе.
Крампус здригнувся, ніби від удару.
— Я думав, ти відмовилася від мене, — прошепотів він. — Думав, що любов була чарами. Що я вигадав тебе… вигадав нас.
Він опустився на одне коліно — король зими, монстр зі страшних казок, той, ким лякали дітей.
— Якщо ти сон — не буди мене, — сказав він. — Я витримаю будь-яку кару, тільки не ще одне пробудження без тебе.
Снігуронька зробила крок — потім ще один — і торкнулася його обличчя. Лід під її пальцями танув.
— Я тут, — сказала вона. — І я завжди була твоєю. Не через чари. Через вибір.
Він підняв очі, і побачив правду. Не магією, не силою — серцем.
Крампус притиснув її до себе так обережно, ніби тримав саме життя. Його лоб торкнувся її волосся, і вперше за триста років він заплакав — тихо, без ридань, крижаними сльозами, що одразу танули.
Навколо них завмерла зала. Лід більше не здавався ворожим.
Елайна стояла трохи осторонь і мовчки спостерігала. Весна не втручалася, коли зима знаходила любов.
Бо навіть у найхолоднішому світі є місце теплу, яке не потребує дозволу.
Він схилився — повільно, ніби давав світові останній шанс передумати. Їхні лоби торкнулися, подихи змішалися, і Снігуронька сама потягнулася вперед.
Поцілунок був тихим. Без грому, без крику.
Але саме в цю мить лід здригнувся.
Темрява, що роками трималася за Крампуса, почала відступати — не з тріском, а з болем. Роги розсипалися іскристим пилом, чорна шерсть зникала, наче її ніколи не було, тінь відступала від його постаті. Сила не зникала — вона змінювала форму.
Перед Снігуронькою стояв уже не демон зі страшних казок, а юнак — високий, стрункий, з довгим білим волоссям, що спадало хвилею на плечі. Його риси були тонкими, майже кришталевими, а очі — все ті ж самі, темні й глибокі, в яких жила зима, але вже без люті. Лише тиша. І любов.
— Ось я, — прошепотів він, торкаючись її щоки. — Таким я був до прокляття. Таким я є з тобою.
Снігуронька усміхнулася крізь сльози й притиснулася до нього, ніби боялася, що світ знову спробує їх роз’єднати.
Навколо палацу щось змінилося — холод не зник, але став м’яким, терпким, схожим на зимове повітря перед Різдвом, а не на смертельний мороз.
Елайна кашлянула — делікатно, але наполегливо.
— Вибач, — мовила вона спокійно, з легкою усмішкою, — це все дуже красиво, справді. Я навіть розчулилася. Але в мене там чоловік у підземеллі. Рудий. Дракон. І я б дуже хотіла забрати його живим.
Крампус здригнувся, ніби тільки тепер згадав, що світ не обмежується лише одним дивом.
Він відступив на пів кроку від Снігуроньки й схилив голову перед Елайною — жест несподівано щирий.
— Він буде звільнений негайно, — сказав він. — Клянуся зимою, яка мене створила, і любов’ю, яка мене врятувала. Жодна істота, дорога тобі, більше не зазнає шкоди в моєму світі.
Снігуронька глянула на Елайну з вдячністю — такою, що не потребувала слів.
— Ходімо, — додав Крампус тихіше. — Повернемо твоїй весні  вогонь.
І, можливо… — він стиснув пальці Снігуроньки, — повернемо Різдво всім нам.