Глава 12 Поцілунок Інґрід

Марка й Інґрід вивели з підземелля без зайвих слів. Кіридові кайдани зняли обережно, майже шанобливо — метал розкрився, мов зітхнув, і впав на кам’яну підлогу.
Марк ледве встиг потерти зап’ястя, як його вже повели далі.
Нові двері відчинилися — і вони опинилися в кімнаті, настільки розкішній, що це виглядало майже образливо після підвалу. Мармурові стіни, світлі, холодні, відполіровані до дзеркального блиску. Висока стеля, срібні світильники, м’які крісла, товстий килим, у який провалювалися ноги.
— Ого, — пробурмотів Марк. — А можна було одразу так?
Інґрід фиркнула.
— Це ж очевидно, — сказала вона, скидаючи волосся з плеча. — Спочатку травма, потім компенсація. Класика.
На столі вже чекала їжа — м’ясо, фрукти, хліб, щось дивно ароматне й тепле. І, звісно, вино — темне, густе, налите в кришталеві келихи.
— Нас годують, — задумливо мовив Марк. — Це або добрий знак, або дуже поганий.
Інґрід вже налила собі вина.
Вона зробила ковток і задоволено зітхнула.
— Ммм. Холодне. Але якісне.
Марк сів у крісло, обережно розпрямив спину.
— Це що, тепер “золота клітка”? — запитав він.
— Саме так, — кивнула Інґрід. — Крампус може й дав слово, але довіряти друзям драконів — не його стиль.
Вона окинула кімнату оцінювальним поглядом.
— Зате якщо вже сидіти під замком, то з вином. І без кайданів.
Марк підняв келих.
— За прогрес, — сказав він сухо.
Десь далеко, за крижаними стінами, вирішувалася їхня доля.
А тут було тепло настільки, наскільки взагалі дозволяв цей світ.
І це вже було щось.

Крампус прийшов без стуку — двері самі розчинилися, мов чемні, злякані слуги. Мармурова зала світилася м’яким холодним сяйвом, вино в келихах було вже наполовину випите, а Марк якраз встиг переконатися, що крісло справді зручне, а не чергова форма катування.
— Отже, — мовив Крампус, складаючи руки за спиною, — за тобою прийшов твій друг. Чорний дракон. Говорить багато, обіцяє ще більше. Каже, що допоможе владнати… ситуацію.
— Він такий, — хмикнув Марк. — Якщо вже обіцяє — то або світ урятує, або спалить половину.
— Саме тому ви поки що посидите тут, — спокійно продовжив Крампус. — Під охороною. Їжа є. Вино є. Комфорт — на найвищому рівні. Але, не дай якийсь там древній бог, ви спробуєте втекти  і тоді я перестану бути гостинним господарем.
Він усміхнувся. Усмішка була ввічлива. Дуже.
Коли двері зачинилися, Інґрід мовчки допила свій келих, уважно оглянула стелю, стіни, підлогу, і знову налила.
— Знаєш, — сказала вона задумливо, — мені це все не подобається.
— Що саме ?— припустив Марк. 
— Древні боги, — вона нахилилася ближче. — Вони завжди так роблять. Спочатку годують. Потім поять. А потім — різдвяна вечеря.
— Інґрід…
— Ні, ти послухай, — вона серйозно кивнула. — Гуся відгодовують так само.
Марк зітхнув і зробив ковток вина.
— Ми не гуси.
— Ти бачив Крампуса? — вона примружилась. — Я б не ризикувала.
Вона раптом усміхнулася — трохи хижо, трохи сумно, і, не питаючи дозволу, подалася вперед, обхопивши його за шию.
— Тому, — прошепотіла вона, — якщо це мій останній вечір, я хочу провести його правильно.
— Це жарт, так? — невпевнено уточнив Марк.
— Для тебе — так, — відповіла Інґрід і поцілувала його.
За дверима стояла охорона. Древні боги, якщо й існували, мали зараз значно важливіші справи.
— Давно хотіла це зробити.
Марк несміливо посміхнулася у відповідь. 
— Краще більше не роби цього. 
— Чому? — дівчина хитро посміхнулася. — Тобі не сподобалося?
Марк раптом зашарівся. 
— Не те, що не сподобалося... Зовсім навпаки... — швидко виправився він, не маючи бажання образити красуню. — Але я одружений. 
— Той що? 
— Моя дружина чарівниця. 
Інґрід лише байдуже повела плечем і ще налила вина.