Глава 11 Снігуронька

Прохід вів углиб гори плавно, ніби сама скеля дозволила їм увійти. Сніг під ногами швидко змінився гладким льодом, прозорим і чистим, мов застигла вода джерела. Світло тут не мало джерела - воно просто було. Відбивалося від стін, переломлювалося, ковзало холодними барвами срібла й блакиті.
Сніжна печера дихала спокоєм.
Кристали льоду звисали зі стелі, наче кришталеві дзвони, і при кожному русі тихо дзвеніли, торкаючись одне одного. Повітря було чисте, легке, без запаху сирості - радше як у морозний ранок, коли світ ще не прокинувся.
Елайна зупинилася.
Посеред печери стояв льодяний гріб.
Він був витесаний з цілісного кристалу, прозорий, мов вода, що забула текти. Усередині лежала дівчина - така нерухома, що здавалася частиною самого льоду.
Прекрасна.
Довге біле волосся спадало хвилями, ніби сніг, що так і не торкнувся землі. Обличчя було спокійне, ясне, без жодної тіні страху чи болю. Віки могли минати - і вона не постаріла б ані на мить.
- Снігурка... - тихо сказала Елайна, і слово лягло на простір печери природно, наче ім'я завжди тут жило.
Пеґґі підійшов ближче, обережно, без звичної зухвалості. Його крила злегка опустилися, а золоті очі уважно вдивлялися в дівчину за льодом.
Він ішов поруч з Елайною, не випереджаючи, не відстаючи - як охоронець, як супутник.
- Вона не мертва, - мовила Елайна впевнено. - Вона... збережена.
Лід навколо гробу тихо світився, відгукуючись на її присутність. Це була не в'язниця й не прокляття. Це був сон, укладений у холод, чекання без поспіху.
Елайна зробила крок ближче, відчуваючи, як весняна сила в ній обережно торкається зимової - не змагаючись, а визнаючи рівність.
- Ми не вороги, - прошепотіла вона, дивлячись на сплячу дівчину. - Я просто шукаю свого коханого.
Елайна простягнула руку.
Вона не вкладала в дотик сили - лише намір. Її пальці лягли на холодну поверхню льоду, і в ту ж мить щось змінилося. Лід не тріснув і не зламався - він зітхнув. М'яко, майже нечутно. Прозорість потемнішала, поповзли тонкі струмки води, ніби весна обережно постукала в двері, які ніколи не відкривали різко.
Кришталевий гріб почав танути.
Лід відходив шар за шаром, не руйнуючись, а відпускаючи. Світло в печері потеплішало, заграло живими відблисками. Біле волосся дівчини ворухнулося, груди піднялися у першому подиху.
Вона розплющила очі.
Погляд був ясний - і одразу наляканий.
Дівчина різко сіла, ковзнувши долонями по вологому камінню, і відсахнулася, ніби чекала ланцюгів.
- Ні... - хрипко прошепотіла вона. - Ні, будь ласка...
- Тихо, - м'яко сказала Елайна, не роблячи кроку ближче. - Ти в безпеці. Я - не з тих, хто тебе замкнув.
Дівчина здригнулася, придивляючись до неї, потім до Пеґґі. У її очах спалахнуло впізнання - і біль.
- Ти... весна, - сказала вона тихо. - Я відчуваю.
Елайна кивнула.
- Я можу відвести тебе додому. До твого дідуся. До Пер Ноеля.
Слова подіяли, мов різкий холод.
Дівчина відступила назад, аж спина торкнулася кам'яної стіни. Її обличчя зблідло ще більше, а в очах з'явився справжній жах - не казковий, не перебільшений, а дуже людський.
- Ні, - твердо сказала вона. - Я не піду до нього.
- Чому? - обережно спитала Елайна.
Дівчина ковтнула повітря.
- Бо це він... - голос затремтів, але вона не заплакала. - Це він замкнув мене тут. Коли дізнався про моє кохання.
Елайна мовчала, даючи їй простір.
- До Крампуса, - прошепотіла дівчина, і ім'я впало на крижану підлогу, мов розбите дзеркало. - Він сказав, що мене зачарували. Що це не любов, а морок. Що я більше не належу собі.
Її пальці стиснули край сукні - білої, тонкої, ще святкової, наче вона щойно вийшла на парад і просто... не встигла дійти.
- Я благала, - тихо продовжила вона. - А він усміхався. Казав, що робить це заради мого ж блага. Що зима має бути чистою.
Пеґґі низько загарчав, притискаючи крила до боків.
Елайна повільно видихнула.
- Любов не є прокляттям, - сказала вона твердо. - Навіть якщо вона незручна. Навіть якщо лякає старих богів.
Дівчина підняла на неї погляд - повний сумніву й надії водночас.
- Тоді... - прошепотіла вона. - Ти не відведеш мене до нього?
Елайна зробила крок ближче й простягнула руку - не як наказ, а як вибір.
- Ні, - сказала вона. - Я відведу тебе туди, де ти зможеш вирішити сама.
Світло в печері стало теплішим.