Глава 10 Істина

Вони сиділи в залі, захищеній від вітру й протягів. Тут не було тепло — у цьому світі тепло взагалі не існувало. Але стабільний нуль відчувався майже як милість.

Маленькі чорні ельфи мовчки накрили на стіл. Заморожене м’ясо й риба, густе від холоду молоко, вино — темне, важке, майже тягуче. Все подали в срібних келихах і на срібних тарелях, що тьмяно відбивали холодне світло.

Крампус кинув гостеві шубу з густої шерсті.
Гел загорнувся в неї, вдячно кивнув і зробив маленький ковток вина. Воно пекло горло холодом.

— Наше кохання було взаємним, — тихо мовив Крампус.

Слова впали між ними, як сніг — беззвучно, але невідворотно.

— Вона хотіла втекти від свого діда до мене. Хотіла, щоб ми були разом. Але він уперся. Сказав, що я — загроза. Зачарував мене. Зробив таким, яким ти мене бачиш… — Крампус повільно зітхнув. — А вона… наче зникла з цього світу.

Гел мовчав.

— Я шукаю її вже майже триста років, — продовжив Крампус. — За цей час я став монстром, яким лякають дітей. Символом страху. Та як мені воювати з ним? Він — холод. Я — лід. А вона… — голос ледь здригнувся, — вона — сніг.

Крампус подивився кудись убік.

— На Землі, певно, зараз майже немає снігу.

— Можливо, — обережно мовив Гел, — він задіяв магію, щоб її заховати. Приспав десь. Сховав від тебе.

— Я теж так думав, — повільно кивнув Крампус. — Якби вона спала, я б відчув. Але… можливо, вона живе у світі людей. Мої слуги приносять звідти найгарніших дівчат. Знову й знову. Та щоразу це виявляється просто людина. Гарна — але не вона.

— Ти з ним говорив? — запитав Гел.

— Він не хоче зі мною розмовляти, — гірко всміхнувся Крампус. — Каже, що я зачарував Снігурку. Її думки. Її почуття. Вимагає зняти чари.

— Але ж ви родичі, — здивувався Гел. — Він що, зовсім збожеволів?

— Родичі, — погодився Крампус. — Та нині ми чужі. Через його ревнощі.

Він долив вина в келих — повільно, ніби зважував кожну краплю.

— І з мене він не хоче знімати чари. Каже, що я став таким, яким є моє справжнє нутро. Що це і є я.

Крампус підвів погляд.

— Я не є уособленням добра. Але й не зло. Я — справедливість. Рівновага. Хтось має бути холодом, коли світ надто палає.

Він стиснув келих.

— А вона… вона була моїм теплом. Єдиним.

— Я піду з ним поговорю, — мовив Гел, уже добряче сп’янілий, і різко підвівся.

Світ на мить похитнувся разом із ним. Він сперся рукою об стіл, пирхнув і знову випростався — гордо, хоч і не зовсім рівно.

— Врешті, цю війну хтось має припинити.

— Не боїшся? — повільно запитав Крампус, уважно стежачи за ним. — Це могутній зимовий дух. Він приспить тебе так само, як її.

Гел криво всміхнувся.

— Не боюся, — сказав просто. — Але є умова.

Він підняв палець, трохи промахнувся повз повітря, зловив рівновагу.

— Поводься з моїм рудим другом гостинно. Не муч його. Бо те, що я відчуваю зараз… — він зітхнув, — дуже мене сердить.

Крампус мовчки дивився на нього кілька довгих секунд. Потім його темні очі спалахнули — не холодом, а чимось зовсім іншим.

Надією.

— Якщо ти домовишся з ними, — повільно мовив він, — і повернеш мені моє кохання… я зроблю все, чого ти забажаєш. Для тебе. І для нього.

Гел кивнув — серйозно, без жартів.

— Домовилися.

Він рушив до вікна. Крижане скло відгукнулося тихим тріском, коли він прочинив стулку. За ним розверзалося безмежне льодяне провалля — глибоке, темне, без дна.

Гел на мить зупинився, вдихнув морозне повітря — і вистрибнув.

У падінні його тіло зламалося світлом. Людська форма розсипалася, поступаючись місцем іншій — величезній, крилатій. За мить над прірвою вже летів чорний дракон, розтинаючи холодне повітря могутніми крилами, прямуючи до володінь Мороза.

Крампус стояв біля вікна, зачаровано дивлячись йому вслід. Лише коли силует зник у сірій імлі, він отямився.

— Витягти рудого з підземелля, — наказав він різко. — І ту дівчину теж. Ту, що не вона.

Темні ельфи вклонилися й зникли в тінях.

А Крампус залишився стояти сам — із келихом холодного вина в руці й надією, якої не відчував уже триста років.