Глава9 Печера

Небо розступалося перед ними, мов стародавня завіса. Сірість розтанула, і над засніженими горами з’явився тихий, майже нереальний світ — білий, срібний, безмовний. Гребені хребтів тягнулися до обрію, немов застиглі хвилі, а між ними клубочився туман, підсвічений блідим світлом невидимого сонця.
Пеґґі летів упевнено, широко розкинувши крила. Вітер співав у пір’ї, але не був ворожим — радше старим знайомим, який впізнав у Елайні свою. Вона нахилилася вперед, дозволяючи потокам підхопити себе, і на мить світ став простим: небо, рух, дихання.
Елайна заплющила очі.
Слід Марка тягнувся тонкою ниткою крізь холод — теплий, живий, впертий. Його сила була приглушена, скута, але не зламана. Вона відчула це одразу — як відчувають близьку людину навіть крізь бурю.
— Я близько, — прошепотіла вона, не знаючи, чи почує він.
Пеґґі тихо іржав, ніби підтверджуючи.
Ще трохи, — озвався він у її свідомості.
Та наступної миті повітря перед ними здригнулося.
Не різко — підступно.
Наче сам простір раптом згадав, що має межі.
Удар був глухим і беззвучним. Крила Пеґґі різко склалися, повітря стало густим, мов скло. Їх відкинуло назад — і світ перевернувся.
Падіння було коротким, але нескінченним.
Сніг прийняв їх мовчки — м’яко, холодно, безжально. Біле марево здійнялося довкола, засліплюючи, ковтаючи звук і рух. Елайна перекотилася, вчепившись у гриву Пеґґі, і відчула, як холод прорізає одяг, доходячи до кісток.
Вона різко втягнула повітря й підвелася на лікоть.
Навколо — тиша. Така глибока, що дзвеніло у вухах. Сніг лежав рівно, без слідів, без тіней, ніби світ тут тільки-но створили — і забули додати життя.
Пеґґі важко дихав, його крила тремтіли.
— Це… не гора, — тихо сказала Елайна.
Вона підвелася, відчуваючи, як магія повітрулі стискається всередині — насторожена, готова до удару.
Перед ними було щось невидиме. Давнє. Чуже.
І десь за цією тишею все ще тремтіла нитка, що вела до Марка.
Холод торкнувся її шкіри, але не вкусив.
Він був тут радше знаком, ніж загрозою. Для людини це було б випробуванням, для неї — лише нагадуванням, що зима має право на цю землю.
Елайна випросталася повністю. Сніг осідав на волоссі, танув одразу, лишаючи після себе ледь помітну вологу. В її грудях рівно й спокійно пульсувала сила — не гаряча, не холодна, а жива. Весна не зникає взимку. Вона просто чекає.
Пеґґі струсив крила, невдоволено фиркнув і завмер.
— Тут щось не так, — мовила вона тихо, більше собі, ніж йому.
Магія навколо була… дивна. Не агресивна. Не зла. Вона не нападала — вона стерегла. Елайна прикрила очі й дозволила собі слухати не вухами, а тим, що було глибше.
Повітря стало густішим.
Вона зробила крок уперед , і зупинилася. Перед нею не було нічого, окрім простору, та пальці раптом натрапили на опір. Невидимий. Холодний. Наче поверхня озера під тонким шаром льоду.
— Ось ти де, — прошепотіла вона.
Елайна повільно провела долонею вздовж невидимої межі. Перепона оперізувала гору, мов старий оберіг, замкнений у коло.
— Ти не для мене, — сказала Елайна вже впевненіше. — Я не ворог.
Магія не відповіла словами. Вона відповіла відчуттям — теплим відлунням, яке відгукнулося десь у грудях, ніби впізнаючи.
Елайна притулила долоню до невидимої стіни обома руками.
— Я своя, — тихо мовила вона. — Я йду по живе. По того, кого в мене забрали.
Повітря здригнулося.
Не різко — обережно.
Немов хтось давній, старший за цю гору й цю зиму, відступив убік.
Невидима перепона розтанула — не зникла, а розчинилася, мов туман під першим сонцем. Простір перед горою став прохідним, відкритим, чесним.
Пеґґі здивовано іржав.
— Бачиш, — ледь усміхнулася Елайна. — Інколи достатньо просто попросити.
Вона ступила вперед, уже знаючи: далі буде складніше.