Глава 8 Візит Гела

Гел увійшов у темний палац із каменю й льоду так, ніби повернувся додому. Двері — гігантські, кам’яні, заввишки метрів шість — розчахнулися від одного руху, без стуку й без дозволу.

Він уже був у людській подобі — з ввічливості. Ввалюватися в гості тридцятиметровим драконом усе ж не відповідало етикету. Хоча, зважаючи на обставини, інколи варто було б.

Перед ним розкрилася зала.

Не коридор, не анфілада, не низка приміщень — одна-єдина, велетенська. Синьо-чорна, холодна, мов ніч у горах. Безмежні колони здіймалися вгору, вкриті витонченим геометричним різьбленням — не декоративним, а значущим. У візерунках читалася ідея холоду, вічності, невблаганного порядку.

В глибині зали височіло підвищення, схоже на скелю. На ньому — льодяний трон.

Гел мимохіть подумав, що сидіти на такому троні — ще те випробування навіть для того, хто звик до криги.

Він рушив уперед повільно, впевнено, ніби крокував подіумом. Уздовж шляху застигли мешканці палацу — тролі, льодяні велетні, темні ельфи. Вони дивилися на нього з ошелешенням і ледь стримуваною люттю. Кілька з них напружилися, готові кинутися, схопити, знешкодити нахабного чужинця.

Та цього не сталося.

Крампус відчув його ще раніше, ніж побачив. Відчув — і зрозумів: цей дракон був не просто сильнішим за того, якого він замкнув у підвалі. Цей був старішим. А старість у таких істот означала зовсім інше.

Короткий жест — і воля, гостра, як мороз, прокотилася залою.

Стояти.
Чекати.
Не чіпати.

Підлеглі завмерли.

Крампус уперше за багато років усміхнувся. Не широко — кутиком губ. Уперше відчув справжню цікавість.

Гел зупинився біля підніжжя трону, задер голову так, ніби саме він стояв на підвищенні, й уважно розглядав господаря крижаної зали. Усмішка на його обличчі була відверто привітною.

— Вітаю, — мовив Крампус.

Його голос, грізний і владний, прокотився луною між колонами й під склепінням стелі, наповнюючи залу силою.

— Привіт, — відповів Гел легко, ніби зустрів знайомого в шинку, а не на льодяному троні.

— Що шукаєш, мандрівниче, у цьому холодному світі? — поцікавився Крампус, повільно оглядаючи гостя.

— Твої слуги пройшлися Верхнім світом, і мій друг зник. Його й шукаю. Рудий. Дракон. У людській формі.

— А якщо я скажу, що не бачив, не знаю і нікого не посилав? — з легкою усмішкою мовив король льоду.

— Це не надто чемно — казати неправду, сидячи на такому троні, — спокійно відповів Гел.

— Крампус.

— Райтук.

Крампус примружився.

— Ти часом не замерз, вогняний?

Він бачив — гість почувався не зовсім затишно. І саме тому знизив температуру ще на кілька відчутних меж. Холод у палаці став майже абсолютним.

Гел непомітно створив навколо себе тонке силове поле, утримуючи тепло. Запитання було настільки відвертим, що він розсміявся.

— Звісно, мені холодно. Або зроби тут тепліше, або я почну плюватися плазмою на ці пречудові колони.

Крампус хмикнув.

— Нахабний. Ходімо. У мене є кімнати, де тепло.

— Невже замерз на тому сідалі? — з удаваним співчуттям поцікавився Гел.

— Хочеш посидіти?

— Мені й свого сідала вистачає. На своєму сиди сам.

Крампус засміявся коротко, сухо.

— Ти питав про рудого. Так, він у мене. Я його викрав. Мені потрібен вогонь. У цьому світі його немає. Тож я скористався нагодою.

Гел зупинився й уважно подивився на нього.

— Добре. А випити тут є що? — спокійно запитав він. — Заодно поясниш, навіщо тобі вогонь у світі вічної зими.