Глава 7 рятувальна операція

Елайні здалося, ніби космічний катер піднявся вгору легкою бульбашкою й, відірвавшись від поверхні, почав повертатися назад. Простір навколо розкрився — і вона побачила істину, від якої перехопило подих.
Те місце, яке всі тут називали планетою, виявилося лише невеликим островом. Він лежав на тілі гігантської планети — жовтої, темної, майже мертвої. А Земля… Земля виглядала крихітним ліхтариком із тьмяним, вразливим світлом. Коли катер знижувався, це світло слабшало, згасало — і в одну мить синя поверхня планети під ними перетворилася на сліпучо білу.
— Тут холодно, — процідив Гел, напружено вдивляючись у пейзаж. — Ненавиджу холод.
— Я з тобою, — тихо сказала Елайна.
Він похитав головою.
— Побудь на кораблі. Разом із Пеґґі.
Білий кіт невдоволено муркнув, напружився на місці.
— Так, — повторив Гел твердо. — Ти тут. І ти її охороняєш.
Пеґґі видав низьке, майже загрозливе гарчання, але не зрушив із місця.
Катер торкнувся поверхні.
— Я біду, — сказав Гел, звертаючись до корабля. — Заблокуй системи й укрийся ковдрою.
Навколо корпусу миттєво розгорнулася голографічна проекція: силове поле спотворило простір, накривши катер зображенням того, що було за ним — скелі, сніг, порожнечу.
— Увімкни захист від магів. Вони завжди ласі до технологій.
— Добре, Геле, — спокійно відповів голос корабельного комп’ютера.
Елайна глянула у вікно. Навколо здіймалися засніжені скелі — гострі, непривітні, наче тут ніколи не ступала жива нога. Небо було сірим, глухим, позбавленим світла, мов сама реальність тут була виснаженою.
Гел підвівся, провів долонею по голові Пеґґі — лагідно, наче просив вибачення, — зітхнув і пішов у каюту. Він довго нишпорив у шафі, уважно перебираючи речі.
Елайна пішла за ним. Їй здалося дивним, із якою зосередженістю він добирає одяг — так, ніби від цього справді залежала доля світу.
Він, не обертаючись, спіймав її думку.
— Під час трансформації одяг зі штучних тканин втрачає зв’язок між атомами, — пояснив спокійно. — Тому мені потрібне натуральне й тепле. Якщо я замерзаю — я засинаю.
Вона стиснула губи. Їй не подобалося, що її залишають тут. Але сперечатися з Гелом вона не стала. Не тому, що була слабкою — навпаки. Вона знала, коли варто довіритися.
Гел вдягнув дві сорочки з полотна й шерсті, накинув плащ, схожий на шкіряний, із глибоким каптуром. На руки закріпив браслети з металу — ці прикраси нагадували зброю.
Підійшов до люка.
Озирнувся на Елайну, усміхнувся — коротко, тепло — і зробив крок уперед. Люк випустив його й одразу ж зачинився з глухим шипінням.
— Удачі, — мовив корабельний комп’ютер.
Елайна рвучко підійшла до ілюмінатора — і завмерла.
Над скелями, розрізаючи сіре небо, здіймався величезний чорний дракон. Його крила затуляли світло, а силует був таким реальним і таким неправильним для цього світу, що в грудях защеміло.
— Пеґґі?.. — повільно промовила вона й зазирнула в жовті очі білого кота. — А що означає у твоєму випадку… Пегас?
Пеґґі не відповів.
Він лише дивився на неї — уважно й занадто розумно

Елайна ще кілька секунд стояла біля ілюмінатора, стежачи, як тінь дракона розчиняється в сірому небі. Серце билося рівно, без паніки, але всередині вже збирався холодний, зосереджений гнів. Такий самий, з яким вона колись заходила у шторм — не питаючи дозволу в вітру.

— Ні, — тихо сказала вона в порожнечу каюти. — Так не буде.

Пеґґі, що сидів на панелі керування, підвів голову. Його хвіст ледь сіпнувся — знак настороженості.

Елайна повільно підійшла, опустилася навпочіпки, щоб бути з ним на одному рівні. Її голос залишався спокійним, навіть м’яким, але в ньому з’явилася та інтонація, яку чули лише ті, хто знав її справжню природу.

— Я не збираюся чекати, поки хтось вирішить мою долю за мене. І ти це знаєш.

Жовті очі кота блиснули. Між ними ковзнула хвиля тепла — не слова, не образи, а знання.

Я — не лише кіт, — пролунало в її голові. Коли треба — я стаю тим, хто несе.

Елайна ледь усміхнулася.

— Крилатий кінь, — прошепотіла вона. — Пеґґі… Пегас.

Він фиркнув — ображено й гордо водночас.

Я не для людей. І не для наказів.

Вона простягла руку, торкнулася його лоба. Не тиснула — запрошувала. Магія повітрулі була не грубою силою, а танцем. Вітер у каюті здригнувся, ніби впізнав господиню.

— Я не прошу тебе служити, — сказала Елайна. — Я прошу летіти поруч. За Марком.
- Й сам не хочу тут сидіті, - муркнув кіт й пішов до шлюзової. - Йди за мною.
Почули холодний голос корабельного комп'ютера:
- Гел рекомендував вам залишитися.
Пеггі засичав.
Елайна почула:
- От ці слухняні штучні інтелекти, от був у мене друг старезний розум з ним завжди можна було домовитися як із Джареком.
У повітрі заскрипіло.
Елайна прошепотіла:
- Будьласка.
- Та йдіть якщо що ти зламав мене й я ледь відремонтувався.
- О це діло, - Муркнув пеггі, й до Елайни, - швидко виходимо поки він не передумав.
Прожогом вони вискочили по рампі на сніг і катер зник. Заховався за голограмою.
Елайна провела рукою по повітрю відчула яке воно пружнє навколо корабля.

Повітря згустилося, простір ніби зламався, і білий кіт почав змінюватися. Світло ковзнуло по шерсті, витягнуло силует, розкрило крила, широкі й сяйливі, мов сніг під місяцем.

Перед нею стояв Пеґґі — справжній, величний, нетерплячий.

Тримайся міцно, — пролунало в її думках.

— Завжди, — відповіла вона.

Елайна вскочила на спину Пеґґі — легко, впевнено, так, ніби робила це не вперше.

Вони злетіли в холодне небо.

Вітер рвав подих, але був слухняним. Вона заплющила очі — і світ розкрився перед нею інакше. Потоки, сліди, зламані нитки магії. Вона відчула їх одразу.

— Це не люди, — сказала вона вголос. — І не випадковість.

Я знаю, — відповів Пеґґі.

Елайна розплющила очі. Десь далеко, під товщею снігу й каменю, тремтіла знайома іскра — її чоловік. Живий. Злий. Закутий.