Глава 4 Королева зими

Свідомість поверталася повільно, уривками, мов після глибокого сну, в якому забули попередити, що буде боляче.
Марк здригнувся й різко втягнув повітря. Перше, що він відчув, — жар. Не зовнішній, не той, що гріє, а внутрішній, пекучий, наче щось впивалося в саму основу його сил. Він спробував поворухнути руками, і ледь не скрикнув.
Кайданки.
Темні, з матовим блиском, вони стискали його зап’ястки. Кірідові. Марк дуже добре знав про цей метал — єдиний що міг стримати дракона. Метал пульсував, нагрівався, і з кожним ударом серця тягнув із нього щось більше, ніж просто фізичну силу. Виснажував. Глушив. Залишав порожнечу там, де мало бути тепло й життя.
Він важко ковтнув. У голові дзвеніло. Пам’ять поверталася неохоче — вогні, сміх, Берґен, сніг… і раптовий провал, мов хтось різко вимкнув світло.
Марк озирнувся.
Приміщення було темним і низьким. Камінь або бетон — холодні стіни, запах вологи й металу. Десь капала вода. Жодних вікон. Лише одна лампа під стелею, що давала тьмяне, майже лікарняне світло.
І тоді він побачив її.
У кутку, прив’язана до стільця, сиділа дівчина. Руки зв’язані, голова опущена, волосся спадало на обличчя. Вона була жива — Марк це зрозумів по нерівному диханню, по ледь помітному руху плечей.
— Гей… — хрипко прошепотів він. Голос підвів, зрадив так само, як тіло.
Дівчина здригнулася й підняла голову. Очі — великі, перелякані, але свідомі. Вона подивилася на нього так, ніби він був єдиним доказом того, що вона тут не одна.
— Ви… — почала вона і замовкла, боячись говорити голосно.
Марк спробував заспокоїти дихання. Кайданки знову пульсували, немов реагуючи на кожну його спробу зібратися.
Кірід, — подумав він. — Значить, це не випадково.
Хтось знав, кого бере.
Хтось готувався.
За стіною щось глухо клацнуло — замок, кроки чи просто відлуння. Марк напружився, наскільки дозволяли кайданки, і подивився на дівчину.
— Тихо, — прошепотів він. — Ми ще не закінчили різдво.

О ні. Ні-ні-ні… — дівчина різко смикнула руками, і мотузки боляче врізалися в зап’ястки. — Це вже занадто.

Вона підняла голову повністю, і тьмяне світло лампи ковзнуло по її обличчю. Гарному — безсумнівно. Навіть тепер, у цьому підвалі, воно зберігало впертий вираз людини, яка звикла, щоб на неї дивилися знизу вгору.

На ній був парадний костюм — точніше, те, що від нього лишилося. Червоний оксамит, підбитий білим хутром, важка вишивка срібними нитками, декоративний пояс із дзвіночками. Каптур з’їхав на плече, оголюючи ідеально вкладене волосся, яке тепер безнадійно втратило святкову форму. Навіть у напівтемряві було видно: це не випадкова дівчина з натовпу. Це та, кого мали вести попереду параду.

— Ви серйозно? — вона перевела погляд на Марка й зміряла його з ніг до голови. — Оце й є мій рятівник?

Марк кліпнув.
— Перепрошую?

— Я мала бути королевою різдвяного параду, — продовжила вона ображено, ніби пояснювала очевидне. — Королевою. Не “дівчиною в підвалі, що смердить, як мокра псина”. Якщо це викрадення, то воно мало відбуватися в люксовому будинку. Камін. Панорамні вікна. Гаряче вино. А не… — вона озирнулася, — оце.

Вона демонстративно зморщила ніс.

— І взагалі, — додала дівчина, — я припускаю, що це якийсь новорічний розіграш. Для туристів. Типу “автентичний норвезький досвід”. Але попереджаю: якщо це зйомка — я вимагаю гонорар.

Марк, попри біль і пекучі кайданки, не втримався й коротко хмикнув.

— Повірте, — сказав він хрипко, — якби це був розіграш, я б теж хотів знати, хто сценарист. Бо сюжет — так собі.

Вона примружилася.
— Ви звучите… не дуже переконливо. І виглядаєте не як герой. Де плащ? Де драматична музика?

— У відпустці, — відповів Марк. — Разом із моїм терпінням.

Дівчина фиркнула.
— Чудово. Мене викрали, посадили в підвал і дали мені якогось рудого типа.  Це найгірше Різдво в моєму житті.

Вона знову спробувала смикнути руки, а потім зупинилася, нарешті помітивши кайданки на Маркових зап’ястках.

— Стривайте… — її тон змінився, хоч і не надто. — А це що?
— Проблема, — коротко відповів він.

Вона задумалася на секунду, а потім зітхнула.
— Добре. Припустімо, — припустімо, — що це не розіграш. Але тоді поясніть мені одне.

Вона подивилася на нього з викликом:
— Хто, при здоровому глузді, викрадає королеву краси й садить її поруч із… вами? Ви ж не схожі на відомого актора.

Марк подивився на неї з легким здивуванням. Підвал був холодний, сирий і пахнув цвіллю, але ця дівчина говорила так, ніби сиділа в затишному кафе з видом на фіорд.

— Відомий актор? — перепитав він, намагаючись не розсміятися. Голос у нього все ще був хрипкий від кляпу, який недавно зняли. — І хто ж саме мав мене замінити в ролі героя?

Дівчина видихнула, ніби пояснювала дитині, чому Санта не приніс саме той подарунок.

— Ейрік Солбаккен, звісно ж, — сказала вона з такою інтонацією, наче ім’я мало вибухнути феєрверком у підвалі. — Ви що, не бачили афіші? “Різдвяний порятунок у Берґені” — нова  вистава. Він грає відважного принца, який рятує королеву від стародавнього демона. Повний sold out на три місяці вперед. Там мали бути снігопад із машини, живі олені, хор із Бергенського собору і фінальний поцілунок під північним сяйвом. Проектованим, але все рівно...

Вона зробила паузу, оглянула Марка ще раз — повільно, ніби оцінювала заміну в кастингу.

— А замість нього... рудий незнайомець у светрі з оленями, який виглядає так, ніби щойно втік із репетиції “Гобіта”. Без образ. Просто констатація факту.

Марк підняв брову. Светр з оленями був подарунком від Елайни минулого Різдва. Він його любив. Ну, принаймні носив.

— Дякую за відвертість, — сухо відповів він. — Я теж розраховував на зовсім інше Різдво в колі свого найкращого друга і коханої дружини.

Дівчина зітхнула театрально, ніби весь світ її підвів.

— Знаєте, я вже пів року готувалася. Уроки сценічної мови. Пози для фото. Навіть вчилася плакати красиво, натурально.А тепер сиджу тут, у костюмі за двадцять тисяч крон, і чекаю, коли хтось увімкне світло й скаже “знято”.