Глава 1 Канун Різдва

Кав’ярня Марка жила особливим життям у передріздвяні дні. Дзвіночок над дверима майже не встигав стихати — хтось заходив, хтось виходив, знімаючи засніжені рукавиці, струшуючи холод із плечей. Повітря було густе від запахів: свіжомеленої кави, кориці, апельсинової цедри й теплого тіста. Десь у глибині приміщення тихо потріскував електричний камін, а з динаміків лилася стара різдвяна мелодія — не надто гучна, щоб не заважати розмовам, але достатня, щоб створювати настрій.
Вікна були прикрашені гірляндами з теплим жовтим світлом. Воно відбивалося в склі, змішуючись із вуличними ліхтарями й снігом, що повільно падав за вікном, ніби хтось навмисно сповільнив час. На підвіконнях стояли маленькі ялинки в горщиках, прикрашені дерев’яними іграшками, а на столиках — свічки в скляних банках, від яких світло ставало м’якшим, людянішим.
Марк стояв за барною стійкою, як завжди на своєму місці. Власник і бариста водночас, він рухався впевнено й спокійно, навіть попри натовп. Його руки знали цю роботу напам’ять: кавомолка, портафільтр, рівний тиск, короткий шипіння пари. Він не поспішав, але й не змушував чекати — у кожному русі була зосередженість людини, яка любить те, що робить. Час від часу він усміхався комусь із постійних клієнтів, кивав, кидав коротку репліку — і кав’ярня відгукувалася сміхом, дзвоном чашок, шелестом курток.
Тут збиралися всі: студенти з червоними від холоду носами, пари, що ховали руки в одному шарфі, самотні відвідувачі з книжками й ноутбуками. У передріздвяній метушні кожен знаходив у цій кав’ярні щось своє — тепло, паузу, коротке відчуття дому. І здавалося, що поки горить світло над барною стійкою й Марк готує каву, світ зовні може зачекати .
Дзвіночок над дверима дзенькнув інакше — тихіше, ніби навіть він упізнав, хто зайшов. Марк підвів погляд майже інстинктивно.
Елайна стояла на порозі, струшуючи з коміра сніг. На ній було світле пальто. А зелене волосся прикривала пухова хустина. 
Марк одразу відклав рушник. Натовп, замовлення, шум — усе на мить відступило. Він вийшов з-за барної стійки, і люди, самі того не усвідомлюючи, розступилися.
— Ти змерзла, — сказав він тихо, ніби це було не питанням, а обіцянкою.
— Трохи, — відповіла Елайна і простягнула йому руку.
Він нахилився до неї, обережно, з тією уважністю, яка з’являється лише тоді, коли по справжньому кохаєш людину. Поцілував у щоку, долонею прикрив її спину, зігріваючи. Його інша рука мимохіть ковзнула до живота — жест простий і водночас безмежно ніжний.
Кав’ярня прийняла її одразу. Хтось усміхнувся, хтось відвів погляд із повагою, наче не хотів порушувати цей момент. Світло гірлянд м’яко лягало на її обличчя, сніг за вікном сипав повільно й урочисто, ніби знав — тут зараз не можна поспішати.
Марк підсунув для неї стілець біля барної стійки, той самий, що завжди. Поставив перед нею чашку ще до того, як вона встигла щось замовити.
— Без кофеїну, з корицею і апельсином, — сказала вона.
— Я пам’ятаю, — відповів він.
І в цю мить здавалося, що різдво вже тут. Не в гірляндах і не в музиці. Воно було в їхніх поглядах, у теплі між долонями, і в снігу, що тихо падав за вікном, ніби благословляв їх на щастя.

Дзвіночок над дверима дзенькнув різко — не так, як раніше. У кав’ярню ввійшов холод, і разом із ним — щось ще, невидиме, але відчутне.
Він був занадто високий для цього світу. Не настільки, щоб це виглядало неможливо, але достатньо, аби одразу впадати в око. Його постать майже торкалася верхнього світла, і здавалося, що приміщення стало тіснішим. Довге чорне волосся спадало до пояса, притрушене снігом, що ще не встиг розтанути. Смаглява шкіра різко контрастувала з білизною за вікнами. Високі вилиці, чітка лінія щелепи, сині очі — холодні, глибокі, такі, що затримували погляд довше, ніж дозволяє ввічливість.
Розмови стихли. Не одразу — спершу на пів тону, потім ще. Люди дивилися на нього з цікавістю, дівчата — з неприхованим захопленням, ніби різдвяна казка раптом вийшла з книжки й стала людиною.
На його плечі сидів білий кіт. Незворушний, майже величний. Він дивився на зал так, наче це не кав’ярня, а територія, яку слід оцінити. Його хвіст повільно гойдався, а жовті очі ковзали по людях із ледачою уважністю.
Марк побачив його одразу,і посмішка зникла з обличчя швидше, ніж він встиг це усвідомити. Рука завмерла над кавомолкою. Серце неприємно стиснулося.
Друг. Так.
Але поява Гела ніколи не була просто візитом.
Марк не знав, як реагувати: вийти назустріч чи залишитися за барною стійкою, пожартувати чи зробити вигляд, що все нормально. Бо якщо Гел тут — значить, щось уже почалося. Або ось-ось почнеться.
Елайна, стоячи поруч, уважно подивилася на незнайомця. Вона відчула це майже одразу — ледь помітну зміну в повітрі, напругу, яку не поясниш логікою. Її погляд затримався на коті, потім повернувся до обличчя чоловіка.
— Хто це? — тихо спитала вона.
Гел тим часом повільно зняв рукавички, струсив сніг із плечей і усміхнувся — легко, майже безтурботно. Усмішкою людини, яка чудово знає, що на неї дивляться.