Глава 4 Весільна подорож

Літо 2022 рік

Марія

В січні цього року мене відправили у відрядження на підвищення кваліфікації і польові ігри відомства у Львівську область. Відрядження мало закінчитись на початку березня, але закінчилось воно 24 лютого, коли почалась війна. 

Я отримала наказ від свого керівництва не повертатись у рідне місто на місце проходження служби, а відправитись до місцевого відділення у м. Львів.

В перші години війни я, майор контррозвідувального управління Служби Безпеки України, злякалась, як маленька. Йшла ракетна атака по всій країні, а я була у більш менш безпечному місці. А в цей час почались запеклі бої за моє рідне місто. 

Я таки поступила в Академію Служби Безпеки України і стала курсантом на спеціальності контррозвідувальної діяльності у сфері забезпечення державної безпеки. Після закінчення навчання за розподілом повернулась до рідного міста. Для всіх я була звичайним менеджером в судноплавній компанії, але насправді я  працювала задля безпеки держави.

Коли батьки дізнались куди я вступила, виявилось, що мій батько теж працює в тому ж відділі. Сміялись довго. Батько тоді сказав, що не хотів мене втягувати в силові структури. І казав, що він військовий льотчик, але виявилось, що він ніфіга не літає. Він був начальником управління контррозвідки Служби Безпеки України в Херсонській області. Він сумлінно виконував свої обов'язки до початку повномасштабної війни у нашій державі. 

Через декілька років після розподілу, в рідне місто я стала членом групи оперативного реагування і отримала позивний “Блонда”. 

Коли я тільки прийшла в управління, всі думали, що я татусева донечка, і як тільки дізнались, але вже після кілька місяців роботи зрозуміли, що я не така проста. Я довела, що є окремою одиницею від батька, і досить непоганий спеціаліст. Коли була доведена моя корисність, почала працювати в групі оперативного реагування і брати участь в деяких операціях. Останні вісім років я повноцінний член групи, а останні чотири з них очолюю її. Уявіть собі картину, мініатюрна худа блондинка метр шістдесят керує амбалами. Весело та смішно. Коли десь пересікались з іншими командами, ніхто не міг повірити, що я очолюю групу оперативного реагування контррозвідки СБУ. 

В Херсоні було більш менш спокійно на час моєї роботи, але в зонах наближених до Криму завжди вистачало роботи. Те шо у мене були типу родичі в області дуже допомогало і підвищувало успішність наших операцій. Але все таки засланих козачків від русні завжди вистачало, да і не тільки русні. 

В це відрядження поїхала вся моя група. І це нас врятувало від жорсткої долі полону в окупованому рідному місті. Тут від нашої групи було набагато більше користі. Наші штатні агенти на місці під час боїв за Антонівський міст 24 лютого встигли знищити особові справи всього управління, особливо мого підрозділу. Це врятувало наші родини. 

Наша група зранку прибула в Львівське Управління СБУ для отримання подальшого наказу, щоб і надалі займатись своєю оперативною роботою, якою і займались в Херсоні.

В умовах тотальної паніки і незліченної кількості виїзду народу за кордон роботи було багато, що дозволило відволіктись від власних поганих думок.

Ми займались сбором і обробкою інформації, робили вилазки та ловили різних криміналістичних одиниць, які наводили паніку. Дуже багато біло пропутінських виблядків, як здавали позиції наших воїнів, ППО, військових частин та лікарень. Зловити та покарати цих нелюдей було одне задоволення.

На початку червня моїй групі надійшов наказ готуватись до сумісної операції з елітним підрозділом ГУР, що досить дивно. Ми ніколи з ними не працювали. Наскільки мені було відомо, а мені було відомо багато, це найтаємніший та найкращий підрозділ розвідки, який тільки може бути. Вони виконували надскладні наземні операції по всьому світу, і до них ніколи не можливо було прикоматись. Їх “Плавець” просто геній в побудові операції, проте наша група була аналогом в СБУ. Теж найкращі і теж невловимі. Як казали в якомусь фільмі: “Бачиш ховраха. - Ні. - І я ні, а він є.” Отак і ми, нас не бачать, а ми є.

Повернемось до операції. Назва була дивна, “Весільна подорож”. Точка збору, наша квартира для тусовок, як ми її називали. Під свою базу ми з колегами викупили приватний будинок на околиці міста і проводили там збори, тренування і планування серйозних операцій.

Звідки вони дізнались про цей будинок, фіг його знає, бо воно було так муторно оформлено, що навіть ми самі не могли пригадати на кого ми все-таки оформили, але підозрюю, що хлопці поржали і оформили на мене. Хоча чому я дивуюсь, це ж розвидка. Вони все про всіх знають.

Зранку ми зібрались на “квартирі” і чекали гостей. Десь біля дев’ятої автоматичні ворота відчинились і на наш і так забитий автівками задній двір заїхало ще дві. Двері машин відчинились і озираючись на двір вийшло шестеро хлопців 25-30 років. я сиділа на терасі в м’якому кріслі і мене не було видно, тому мені вдалось непомітно їх розглянути. Одразу було видно хто лідер. Високий, темноволосий з очима схованими за окулярами, веде себе впевнено. Щось в ньому було знайоме, не могла тільки згадати що. Щось з далекого минулого.

Темноволосий підійшов до Малиша, двометрової махіни для вбивств і звернувся:

• Ви можете зібрати свою групу для планування операції? Дуже мало часу а потрібно багато зробити. - сказав він без привітань.
• Дядя, потрібно бути вічливим. Добрий день. Всі наша група на території будинку, ви тут гості і господині не подобаються погані хлопчики.
• Господині? 
• Так нашої господині.
• Ви ж керівник групи? Малиш, правильно?
• Ні, не правильно. Зараз познайомитесь. - тоді Малиш три рази коротко свиснув, що значило терміновий загальний збір в їдальні. Ми зробили закриту, заглушені кімнату, де неможливо прослухати і багато чого ще. В цій кімнаті настільки все намудрено, що навіть телефони відразу вирубуються.