Казка

В одному далекому селі жив-був файний парубок Федько-коваль. Працьовитий, руки на всі штуки, а от дівчини ніяк не міг собі знайти. Мати з батьком сумували, що роки минають, а щастя немає. Увесь у роботі.

Одного дня з раннього ранку Федько пішов до місцевого мольфара Сиводива – спитатися, де і як того щастя шукати.

Мольфар прийняв гостя радісно, запросив до кімнати.

— Добра вам у хаті! – привітався Федько.

— Навзаєм! І тобі, дитино, опіки божої! Сідай ось там, на бамбетель, – відповів мольфар.

— Чого прийшов у таку ранню годину? – відразу взявся до справи господар.

— Та ось, не знаю, як почати, – зашарівся коваль. –

Живу, міха роздмухую, а от дівчини ніяк не можу здибати. Ніби і є гарні, але жодна мені до серця не припала. Що порадите? Ви ж, кажуть, мудрий чоловік, усе знаєте.

— Все та й не все. Всього знати не потрібно. Знається лише те, що може послужити  тобі або іншим, – поважно правив Сиводив.

— Пошлю я тебе в Чарівний Ліс, до своєї сестри Правдихи, вона у справах сердечних – велика майстриня. Дам тобі лишень одну пораду – не втрачай голови, дивися душею.

— Якось ви все загадками говорите, дядьку, – із сумом відказав Федько. – Але хай буде по-вашому. Я готовий. Кажіть, де ваша сестра живе? Будь як буде.

Наступного дня вирушив Федько в довгу дорогу. Зібрав, що мав, у торбинку, та й пішов шукати того Чарівного лісу. Ішов два дні та дві ночі. Натомився не на жарт, але не шкодував. Ген на обрії вже виднілася Правдишина хата. Постукав у двері. Відчинила красива жінка, уся вбрана в біле й червоне, наче кров із молоком. Федько аж завмер. Стояв, ніби спутаний – такої краси він ще зроду не бачив.

— А ти Федько будеш? – прощебетала Правдиха. Її голос наче розворожив коваля.

— Я, тобто він, ні! Так, то я, – якесь немічне булькотіння виходило замість простої мови. – А ви звідки знаєте?

— Знаю, – усміхнулася жінка. Мені орел-швидконіс ще вчора передав. Заходь, юначе.

Федько зайшов до оселі, а там – нене рідна! – коваль не міг повірити своїм очам: усенька стіна була геть закладена книжками, які весь час мандрували з полиці на полицю. Господарка сплеснула руками, і книжки завмерли!

Протилежна стіна була геть уся в поличках. Там стояли тисячі різних баночок, скляночок, лежали пучки засушених трав. Ще на іншій стіні, коло дверей, висіли портрети красивих жінок. Красуні ожили тієї ж миті, як хлопець перевів на них погляд.

— Сідай за стіл, не переймайся тим, що довкола, – заспокійливо мовила Правдиха. Тут усе незвичне, але лише на перший погляд.

Федько мовчки присів на стілець. Жінка поставила на стіл горнятко з пахучим чаєм та миску меду, поклала окраєць хліба. Гостинці гостеві смакували, тим паче – після дводенної подорожі.

— Мій чоловік, Войовнич, нині буде з полювання. А завтра він проведе тебе до Чарівного Лісу.

Там ти зустрінеш чотирьох жінок. То будуть Пори Року: Весна, Літо, Осінь та Зима. З кожною ти проведеш один тиждень і ,можливо, вибереш собі одну до пари. Через місяць мій чоловік забере тебе. Сподіваюся, що Сиводив дав тобі всі настанови, що і як робити.

Але Федько вже того не чув – гарячий хмільний напій зморив його – і парубок заснув, обіпершись ліктями на стіл.

Наступного ранку Федька розбудив Войовнич. Кремезний чолов’яга, наче з гірських племен, лице обвіяне степовими вітрами. Він поторгав коваля за плече:

— Федоре, вставай – час вирушати до Чарівного Лісу.

—Звісно, я вже не сплю! – бадьорим голосом відказав Федько.

Правдиха вже стояла на ґанку. Вона дала Федькові чарівне дзеркало:

— Ось тобі на дорогу – чарівне люстро. З його допомогою ти можеш мене покликати –лише один раз на тиждень, коли тобі знадобиться моя порада. Там оно – твій кінь. Войовнич проведе тебе таємною дорогою через темний ліс, аби чорні злидні не стягнули тебе зі шляху до рову.

Головне – весь час іди вперед, що б там не було, що б тебе не гукало, не просило – не обертайся. Лісові мавки знають своє діло - спантеличити тебе, а ти - зіпсуєш своє життя.

Чоловіки осідлали коней та й рушили в дорогу. Темний ліс наче дрімав. Певно, його тисячолітній володар оголосив перемир’я.

Згодом подорожні вперлися у велику скелю. Войовнич хутко зіскочив з коня, узяв невеликий камінь, приставив його до скелі – і диво! – скеля розчинилася, як двері.

Перед ковалевими очима постав той самий рай, про який йому, малому, оповідала бабуся.

— Ну ось ти й у Чарівному Лісі, – сповістив Войовнич. – Рівно за чотири тижні, у цей самий час я чекатиму тут на тебе. Уже за хвилю тебе зустріне правителька Чарівного Лісу, названа сестра моєї дружини – Всесвітла. Вона все тобі розкаже. Будь уважним, хлопче, якщо хочеш зустріти свою єдину.

Войовнич пішов, а бідний коваль усе не міг отямитися. Аж раптом біля самісінького його вуха пролунав дзвінкий голос Всесвітли:

— Федоре, проходь у двір, пусти коня до свіжого вівса й води. Хай спочине худобина, – провадила Всесвітла.

– Я покажу тобі будинок і розповім усе, що ти маєш робити наступні чотири тижні.

Вони пішли вузенькою стежкою. Дивовижні дерева та квіти затуляли їх від сонця. Повітря пахло свіжістю вітру, змішаного зі смаком ягід та духом невідомих суцвіть.

Будинок Всесвітли стояв не березі річки. Вікна – відчинені навстіж. З помешкання лунала музика. Наче в будинку хтось грав на невідомих хлопцеві інструментах.

— Сідаймо, Федоре, поки що тут, на ґанку, я все тобі розповім, а потім ти підеш до свого будинку відпочивати, бо дорога до нас і не легка, і не близька.

Щотижня тебе запрошуватимуть у хороми до однієї з чотирьох дів. Вони – пори року: Весна, Літо, Осінь та Зима. Кожна має свій дім, своє господарство, свої вподобання. За тиждень ти мусиш знайти слабинку кожної з них. Це - умова.