Розділ 20. Пензель, підбори та "Щоденна Ложка"

Ранок у тілі Віти був для Віталія вже не таким шокуючим, як перші кілька разів, але все ще залишався джерелом нескінченних комедійних випробувань. Він прокинувся від дзвінка будильника, який, здавалося, співав йому про його нову долю. Перше, що він відчув, були довгі пасма волосся, що лоскотали обличчя. "Ну от, знову ця грива", — пробурмотів він, намагаючись відкинути її з очей.
Збори на роботу перетворилися на щоденний квест. Шафа Віти була справжнім лабіринтом з тканин і фасонів. Віталій, який у своєму чоловічому житті обмежувався трьома сорочками та двома парами джинсів, тепер стояв перед вибором, що міг би звести з розуму навіть досвідченого стиліста. "Ця сукня занадто... сукня", — думав він, відкидаючи черговий варіант. — "А ця спідниця... вона ж ледь прикриває те, що має прикривати!" Зрештою, він зупинився на діловому, але все ж таки жіночному костюмі, який, на його думку, виглядав "найменш жіночно".
Макіяж був окремою історією. Віталій, який раніше вважав, що "нафарбуватися" — це просто вмитися, тепер стояв перед дзеркалом з пензликами, тюбиками та баночками. Він намагався нанести туш, але замість виразного погляду отримав щось схоже на павучі лапки навколо очей. Рум'яна лягли плямами, а помада розмазалася. "Та хто це взагалі придумав?" — пробурмотів він, дивлячись на своє комічне відображення. — "Це ж ціла наука!" 
Коли він, тобто вона, нарешті вийшов з квартири, то відчув, як його ноги, взуті у туфлі на невеликих підборах, зрадницьки хитаються. Він ще не звик до цієї "жіночої" ходи, і кожен крок здавався йому танцем на канаті.
Офіс місцевої газети "Щоденна Ложка" зустрів його хаотичним, але живим гулом. Запах чорнила, несвіжої кави та старого паперу одразу ж вдарив у ніс. Старі клавіатури стукотіли, телефони дзвонили, а люди метушилися, ніби мурахи у розворошеному мурашнику.  Це було місце, де новини були "безжально локальними" , а кожен співробітник, здавалося, був персонажем з анекдоту.
Його зустрів редактор — пан Петро, чоловік років п'ятдесяти, з вічно розпатланим волоссям і поглядом, що випромінював хронічну втому. Він говорив уривчастими фразами, ніби економив слова.
— Віта, — буркнув він, навіть не піднявши голови від паперів. — Нарешті. Ось твоє перше завдання.
Він кинув на стіл аркуш паперу. Це була реклама місцевого магазину "Все для саду та городу". Віталій, який у своєму житті малював хіба що схеми для торгових презентацій, тепер мав створити "візуально привабливий макет".
— Треба, щоб було яскраво, — додав пан Петро. — І щоб бабусі зрозуміли.
Віталій сів за комп'ютер. Перед ним був Adobe Photoshop — програма, яка для нього була темним лісом. Він звик до Excel та PowerPoint, а тут — шари, маски, фільтри! Він почав тикати на кнопки навмання, намагаючись знайти щось, що нагадувало б пензель. 
— О, Віто, ти вже працюєш? — пролунав над ним дзвінкий голос. Це була Оленка, молода репортерка з яскраво-рожевим волоссям і надмірним ентузіазмом. — Яка ти швидка!
Оленка почала розповідати йому про останні офісні плітки, про те, хто з ким зустрічається, хто кого ненавидить, і хто забув принести пиріг на спільний обід. Віталій слухав її, намагаючись зрозуміти, як ці люди взагалі працюють у такому хаосі.
Він, тобто вона, спробував намалювати квітку для реклами. Але замість ніжної троянди вийшло щось схоже на колючий будяк. Він спробував змінити колір, але замість зеленого отримав яскраво-фіолетовий.
— Віто, це... дуже сміливо! — вигукнула Оленка, зазирнувши через плече. — Так сучасно! Наші бабусі точно будуть у шоці!
Віталій внутрішньо скривився. "Сміливо? Сучасно? Це ж просто жах!" — думав він.
Пан Петро, який проходив повз, зупинився і подивився на екран. Він примружився, потім нахилився ближче.
— Що це, Віто? — запитав він. — Тест Роршаха для наших читачів?
Віталій відчув, як його обличчя заливає рум'янець. Він був готовий провалитися крізь землю.
— Я... я просто експериментую, — пробурмотів він.
Незважаючи на всі його невдачі, Віталій продовжував працювати. Він зрозумів, що це його шанс. Шанс не тільки повернути своє тіло, а й змінити своє життя. Він, Віталій, який колись був алкоголіком і ігроманом, тепер був художником. І це було дивно, смішно, але водночас дуже серйозно.
Коли робочий день добігав кінця, Віталій-Віта відчув, що він виснажений. Але водночас він відчував дивну бадьорість. Він подивився на свою "картину" — вона все ще була далека від досконалості, але в ній було щось своє, щось, що належало йому.
Він зрозумів, що його "нове Я" — це не тільки нове тіло, а й нові можливості. Він, Віталій, тепер мав шанс стати кращим, ніж будь-коли. Він мав шанс повернути свою сім'ю, і він був готовий до всього, що чекає його в його "іншому житті". Він відчував, що його "холодний і тверезий розум"  тепер працює на повну силу, і він був сповнений надії.