Розділ 3. За зустріч, за ворожнечу, за нове життя

Віталій сидів у барі, задумливо розглядаючи дно свого келиха. Навколо вирувало життя: хтось сміявся, хтось сперечався, а хтось, як і він, шукав забуття на дні склянки. Віталій був справжнім естетом у своїй самотності, насолоджуючись кожною краплею меланхолії, коли раптом його плеча торкнулася чиясь рука.
— Віталік? Це ти?
Він повільно повернув голову, і його погляд зустрівся з поглядом жінки, яку він сподівався ніколи більше не бачити. Світлана. Його колишня однокласниця, що була для нього, як скалка в одному місці, а для всього класу — як цунамі, що руйнувало всі плани. Це та, що завжди відповідала за Віталіка, коли він прогулював уроки, доносила його батькам, щоб йому дісталося. Вона завжди була надто гучна, надто наполеглива і, як йому тоді здавалося, надто некрасива, з її безглуздими кучерями, що стирчали в різні боки, та окулярами в товстій оправі.
— Світлана? — у його голосі змішалися здивування та легкий жах. — Яка доля?
— Бачиш, а ти думав, я так і залишилася вчителькою географії, — засміялася вона. — Ні, я тепер бізнес-леді. Приїхала сюди на переговори.
Світлана була вже не тією дівчинкою з кривими зубами. Тепер це була елегантна, доглянута жінка. Вона була одягнена у дорогий костюм, а на її руці виблискував годинник, що коштував, мабуть, як всі його кредити разом узяті.
— Ну, а ти що? — запитала вона, сідаючи навпроти. — Щось ти не дуже схожий на успішну людину.
Віталій скривився, але одразу ж взяв себе в руки. Халява! Скільки він не випивав, а цей інстинкт в ньому був сильніший.
— Та все добре, Світланко. Просто прийшов відпочити від шаленого темпу життя. Завалився на рік відпочинку, а то й на два!
Світлана замовила собі віскі. Дорогий, бурбон, який Віталій міг дозволити собі лише уві сні. Він нерішуче подивився на свій келих з пивом.
— Ти ж завжди любив випити, — посміхнулася Світлана. — Давай я пригощу, за нашу зустріч! За старі часи.
І тут Віталій зрозумів, що доля дає йому шанс. Ні, не шанс змінити життя, а шанс просто випити на халяву! А за що пити — за ворожнечу, за сварки, за минуле, що ніколи не повернеться, — це не мало жодного значення. Головне — випивка!
— Ну, давай! — він підняв келих пива. — За старі часи! За те, що нас з тобою ніколи не було, як друзів!
Вони пили, і з кожною склянкою градус розмови підвищувався. Світлана розповідала про свої успіхи в бізнесі, а Віталій — вигадував історії про свої фінансові досягнення. Вони сміялися, сперечалися, як колись у школі, але вже не так зло. Під кінець вечора він був вже зовсім п'яний, але здатний ще щось розуміти. Світлана запропонувала йому підвезти додому, і він, недовго думаючи, погодився.
Він пам'ятав, як вони сіли в її шикарну машину. Пам'ятав, як вона сміялася з його жартів. Пам'ятав, як він їй розповів про свої мрії, про те, що хоче повернути дітей. А потім... потім у його голові щось клацнуло, як обірваний дріт. І все. Чорна пляма.
Останнє, що він відчув, був легкий подих і чиїсь гарячі руки, які його підтримували. А потім він поринув у безвість, навіть не підозрюючи, що завтрашній ранок стане початком його іншого життя.