Глава 5. Лоскітливі пригоди з Грибєїком

Бурячок і Картопелька обережно просувалися темним тунелем Кабачкової Печери, тримаючись за руки, щоб не загубитися в лабіринті. Світло від блискіток на стінах ледь освітлювало шлях, а повітря пахло вологою землею й грибами. Картопелька нервово стискала свої насінини, а Бурячок міцно тримав капелюшок, щоб той не зачепився за низькі склепіння.

– Бурячку, мені здається, що за нами хтось стежить, – прошепотіла Картопелька, озираючись. – А що, як це той Грибєїк?

– Не бійся, – відповів Бурячок, хоч його гичка ледь помітно тремтіла. – Якщо він нас зловить, ми просто придумаємо ще один фокус. Твої насінини ще не всі використали!

Раптом із темряви почувся тихий сміх, схожий на шелест листя, і щось м’яке доторкнулося до Картопельчиної спини. Вона зойкнула й підстрибнула, розсипаючи кілька насінин.

– Хі-хі-хі! Хто тут гості в моїй Печері? – пролунало звідкись ізгори. З тіні вигулькнув Грибєїк – маленький, пухнастий гриб із довгими м’якими ніжками, схожими на павутинки, і великими веселими очима. Його капелюшок був прикрашений крихітними блискітками, які мерехтіли, як зірки.

– Ой, це ж Грибєїк! – вигукнув Бурячок, зітхнувши з полегшенням. – Ми шукаємо сяючі камінці, щоб знайти нашу подругу Морквинку. Ти не бачив її?

Грибєїк захихотів і закружляв навколо друзів, лоскочучи їх своїми ніжками. Картопелька не втрималася й розсміялася, хоча намагалася виглядати серйозною.

– Бачив, бачив! Руда, весела, співала про якийсь скарб! – відповів Грибєїк, підстрибуючи. – Але камінці мої! Я їх ховаю, бо люблю гратися. Хочете їх? Тоді пограйте зі мною в "Лоскітливу гонитву"! Якщо спіймаєте мене, віддам один камінець. А їх вам треба три!

Картопелька скривилася, але Бурячок кивнув.

– Домовилися, Грибєїку! Але попереджаю: я швидкий, як пєльмень в маслі!

Грибєїк зареготав і миттю зник у тіні, залишивши за собою лише хмаринку блискіток. Друзі кинулися за ним, але тунель був повний поворотів і павутиння, яке чіплялося за гичку Бурячка. Грибєїк гасав, наче маленький вихор, вигукуючи: "Хі-хі, не спіймаєте!"

Картопелька, пихкаючи від бігу, раптом зупинилася й витягла одну зі своїх насінин.

– Бурячку, я знаю, як його заманити! – Вона кинула насінину на землю й голосно сказала: – Ой, яка цінна насінина! Шкода, якщо хтось її вкраде!

Грибєїк, почувши це, вигулькнув із-за куща, щоб подивитися. Бурячок не розгубився, стрибнув уперед і схопив Грибєїка за пухнасту ніжку.

– Попався! – радісно вигукнув він.

Грибєїк захихотів і здався.

– Ой, які ви хитрі! Гаразд, ось ваш перший камінець – червоний, як твій капелюшок, Бурячку! – Він дістав із-під свого капелюшка блискучий червоний камінь і простягнув його друзям.

– А де ще два? – спитала Картопелька, витираючи піт із чола.

– Зелений у тріщині на стіні, але там темно, і павутиння липке. А золотий... – Грибєїк хитро посміхнувся, – високо під стелею, де я люблю ховатися! Але я вас проведу, якщо ще раз зі мною пограєте!

Бурячок і Картопелька переглянулися. Часу було обмаль, адже Морквинка могла бути десь поруч. Вони погодилися, і Грибєїк повів їх до тріщини, де ховався зелений камінець. Дорогою він не переставав лоскотати їх, але друзі трималися мужньо. Нарешті вони дістали зелений камінь, а потім, за допомогою Картопельчиної ідеї використати павутиння як мотузку, Бурячок видерся до золотого камінця під стелею.

З трьома камінцями в руках друзі повернулися до вівтаря, де чекала Гарбузя. Вона радісно плеснула в долоні.

– Молодці! Тепер покладіть камінці на вівтар, і шлях до Сяючого Скарбу відкриється!

Бурячок обережно поклав камінці, і вівтар засвітився яскравим світлом. Стіна Печери розсунулася, відкриваючи прохід до глибшого залу, звідки лунала знайома пісенька: "Я морквинка, я руда..." Друзі радісно зойкнули – це точно була Морквинка! Але що вона робила в тому залі, і що таке той Сяючий Скарб?