16

Ми сидимо в ресторані, назва якого я навіть вимовити не можу. Не те щоб я не могла її прочитати — просто не певна, що не перекручу французьку так, що офіціант помре зі сміху.

Я гортаю меню, роблячи все можливе, щоб не кривитися від цін. За салат з руколою тут жадають стільки, скільки я витрачаю на продукти на тиждень. Моя нижня губа вже напевно вся в слідах від зубів — дурна звичка кусати її, коли нервую.

— Настю, не соромся, — Остап спостерігає за мною з легкою посмішкою. — Вибирай все, що хочеш.

— Боюся, якщо перестану соромитись, ви втратите увесь свій статок, — я закочую очі. — Серйозно, Остапе Дмитровичу? Не могли б ми просто заскочити в МакДональдс на біг мак, чи потрійний чизбургер?

— І позбавити себе задоволення бачити, як ти намагаєшся вимовити "кіш лорен"? — він сміється, закриваючи своє меню. — Ніколи.

— Добре, але ви самі напросилися, — я випрямляю спину і глибоко вдихаю. — Я голодна як вовк. Ви ж розумієте, що я живу з бабусею? У нас столи щодня ломляться від їжі. Мій шлунок звик до об'ємів.

Остап підпирає підборіддя рукою і дивиться на мене з виразом, який я не можу точно розшифрувати.

— Що? — питаю я, відчуваючи, що червонію.

— Нічого. Просто... — він хитає головою. — Це освіжає. Зазвичай дівчата на побаченнях замовляють зелений листочок і краплю олії, а потім тиждень скаржаться, як багато вони з'їли.

— Це не побачення, — нагадую я йому, хоча моє серце робить дивний кульбіт.

— Звісно, не побачення, — погоджується він надто швидко. — Так що замовляєш, не-наречена?

Коли підходить офіціант, я роблю глибокий вдих і сміливо замовляю... ну, чесно кажучи, багато.

Спочатку я замовляю кілька стартерів — тартар із лосося, запечений камамбер із грушевим конфітюром та класичний французький цибулевий суп.

На головну страву обираю філе міньйон з трюфельним соусом і гарніром із картопляного пюре з пармезаном.

І, звісно ж, на десерт — шоколадний фондан з ванільним морозивом та свіжими ягодами. Офіціант ледь помітно піднімає брову, записуючи моє замовлення, але професійно утримується від коментарів. Остап же, навпаки, не приховує свого захоплення, спостерігаючи за моєю кулінарною сміливістю.

— Як ти взагалі вміщуєш всю цю їжу? — питає він, коли офіціант відходить.

— Швидкий метаболізм, — знизую плечима я. — Бабуся жартує, що я їм за двох, але нічого не відкладається.

Остап сміється так щиро, що кілька відвідувачів обертаються в наш бік.

— Вибач, — каже він, але все ще посміхається. — Просто у тебе такий серйозний вираз обличчя, коли ти це говориш.

— Бабусині генетичні теорії — дуже серйозна справа, — кажу я, тримаючи обличчя кам'яним, але через секунду ми вже сміємося разом.

Коли приносять наші стартери, я намагаюся їсти витончено, але голод перемагає. Остап спостерігає за мною з таким виразом, ніби я найцікавіше видовище, яке він бачив за довгий час.

— Що, ніколи не бачив голодних дівчат? — питаю я з повним ротом.

— Не таких щирих, як ти, — він підпирає підборіддя рукою. — Я б годинами на це дивився.

Щось в його погляді змушує мене зупинитися і серйозно на нього подивитися. Там теплота і... щось ще. Щось, що змушує мій шлунок відчувати дивне тремтіння, яке точно не пов'язане з голодом.

Боже, Насте, це несправжні стосунки. Пам'ятай це.

Але коли Остап простягає руку через стіл і забирає крихту з кутика моїх губ, щось підказує мені, що межа між несправжнім і справжнім стає все тоншою.

— Ти ще й десерт весь з'їси? — питає він, коли я закінчую основну страву.

— Це виклик? — я піднімаю брову.

Його очі іскряться.

— Це захоплення.

Я накидаюсь на десерт із тим самим запалом, що й на основну страву, смакуючи фондан з такою насолодою, що не можу стримати стогону задоволення.

— Боже мій, це найкращий шоколад, який я коли-небудь пробувала, — закочую я очі від насолоди.

— Тільки не кажи цього своїй бабусі, — сміється Остап. — Я ж чув, її випічка непереможна.

Я вражена тим, що він запам'ятав таку дрібницю.

— Я буду нести цю таємницю в могилу, — серйозно киваю я. — Зраджувати бабусю — це все одно, що зраджувати батьківщину. Високий злочин.

Поклавши останню ложку в рот, я відчуваю себе майже насиченою. Майже, але не зовсім. Офіціант, проходячи повз, кидає на мене погляд, ніби споглядає восьме чудо світу.

— Не хочеш іще чогось? — питає Остап. — Ти виглядаєш так, ніби на кухні залишилося щось, що ти не спробувала.

— Спокушаєш мене? — я облизую ложку. — Обережно, я можу погодитись.

— Я маю дивний талант, — він нахиляється ближче, ніби збирається поділитися державною таємницею. — Я вмію читати думки.

— Ну давай, здивуй мене.

— Ти зараз думаєш... — він примружує очі, — що хочеш спробувати...

— Так?

— Профітролі. З карамельним соусом.

Я відчуваю, як мої очі розширюються.

— Як...?

— Я ж казав, — він задоволено посміхається. — Телепатія.

— Або шпигунство, — підозріло примружую очі я. — Ти підслухав мою розмову з бабусею? Я розповідала їй, що мрію спробувати профітролі в якомусь пафосному ресторані.

Він піднімає руки в захисному жесті.

— Чесне слово, просто співпадіння.

Коли приносять профітролі, Остап не просто спостерігає, як я їм — він бере одну і пробує сам.

— Непогано, — каже він, — але я певен, що твоя бабуся зробила б краще.

Я сміюся, розуміючи, що він нарешті знайшов правильний підхід до мого серця — через шлунок і комплименти бабусиній випічці.

— Знаєш, що найбільше здивувало мене в цьому обіді? — питає Остап, коли ми виходимо з ресторану.

— Скільки я можу з'їсти, не вибухнувши?

— Ні, — він зупиняється на тротуарі. — Те, що я зовсім не шкодую, що погодився на цю безглузду ідею з фальшивими заручинами.

— О, — тільки й можу сказати я, не готова до такого серйозного повороту. — Ну, технічно, це я погодилась. Ти її придумав.

— Точно, — він киває, все ще дивлячись на мене трохи дивно. — Напевно, в цьому моя проблема. Забагато думаю про роботу.