15

Остап Дмитрович відчиняє двері і заглядає всередину:

— О, перепрошую, не знав, що ти не сама.

Тетяна одразу переводить погляд з мене на Остапа, і я виразно бачу, як розширюються її очі. Цей вираз обличчя мені добре знайомий ще зі школи — здивування та заздрість, яку вона завжди намагалася приховати під маскою фальшивої доброзичливості.

— О боже, то це... — Тетяна оглядає його з ніг до голови так, наче він експонат у музеї сучасного мистецтва. — Ти ж... ви ж...

— Остап Дмитрович Климчук, — мій "наречений" заходить до вбиральні (серйозно? до жіночої вбиральні?) і простягає руку. — Радий познайомитися з подругою Насті.

— Ми не... — автоматично починаю я, але Тетяна вже потискає його руку так, наче намагається вичавити з неї всі соки.

— Тетяна Ковальська, ми з Настею вчилися разом, — вона миттєво перетворюється на втілення світськості. — Не можу повірити! Остап Климчук! Я читала про вас у "Форбс Україна"! А Настюша... ну хто б міг подумати?

Це "Настюша" просто випромінює поблажливість. Звісно, хто б міг подумати, що "сіра мишка" Мазур зачепить такого чоловіка? Відчуваю, як у животі закипає роздратування. Пʼять років минуло, а вона все така ж.

— А що тут дивного? — несподівано холодним тоном питає Остап, обіймаючи мене за талію. — Настя — найкраще, що сталося в моєму житті.

Чекайте-чекайте-чекайте. Що відбувається?

— Ну звісно, звісно! — Тетяна нервово сміється. — Просто... ви знаєте, у школі Настя була такою... ем...

— Такою? — Остап підіймає брову, і я раптом розумію, що ніколи не бачила цього виразу на його обличчі. Це майже... загрозливо.

— Сором'язливою! — швидко виправляється Тетяна. — Просто приємно бачити, як люди змінюються.

— Настя не змінилась, — Остап дивиться на мене з таким теплом, що я відчуваю, як підгинаються коліна. — Вона завжди була розумною, талановитою і неймовірно красивою. Мені просто пощастило, що вона погодилась вийти за мене.

Я стою з відкритим ротом.

Окей, де камери? Це якесь приховане шоу розіграшів?

Остап Дмитрович говорить так переконливо, що я сама майже вірю, що ми закохана пара.

— То як вашому чоловікові бізнес? — зненацька питає Остап, дивлячись на обручку Тетяни. — Здається, минулого року в нього були якісь труднощі з податковою?

Тетяна бліднішає миттєво:

— Це... це просто непорозуміння. Вже все владнали.

— Радий це чути, — Остап усміхається, але його очі залишаються серйозними. — Податкова інспекція буває такою... прискіпливою.

Тепер уже Тетяна виглядає так, наче проковтнула не лимон, а цілий лимонний сад.

— Нам час, люба? — Остап повертається до мене, ніжно забирає обручку з моїх пальців і цілує мою руку. — Консультант чекає.

— Так, звичайно, — відповідаю я, все ще ошелешена цим перформансом.

— Було приємно познайомитися, Тетяно, — Остап киває їй. — Сподіваюся, ви з чоловіком зможете прийти на наше весілля. Настя надішле запрошення.

Ми виходимо з вбиральні, і щойно за нами зачиняються двері, я випалюю:

— Що це було?!

— Що саме? — Остап знизує плечима, але в куточках його губ ховається усмішка.

— Ця вся... вистава! "Настя — найкраще, що сталося в моєму житті"? Серйозно?

— А що не так? — він зупиняється і дивиться на мене. — Хіба я сказав щось, що не відповідає нашій легенді?

— Але ж...

— І до того ж, — його голос стає тихішим, — мені не сподобалось, як вона на тебе дивилась. Наче ти якось не заслуговуєш бути щасливою.

Я стою, приголомшена.

От тобі й Остап Дмитрович! Чому він раптом вирішив захищати мою честь?

— Дякую, — кажу я нарешті. — Тетяна завжди була... складною… можливо трохи ідіоткою…

— Я помітив, — він знову бере мене за руку, і цього разу я не відсмикую її. — То що скажеш про обручку? Вона тобі дійсно пасує.

— Вона неймовірна, але... — я дивлюсь на діамант, що коштує як мій річний дохід. — Це занадто.

— Для моєї нареченої? Ніколи, — підморгує він мені.

Моя наречена.

Чому ці два слова змушують моє серце битись швидше? Це ж просто гра, просто вдавання. Але десь глибоко всередині я відчуваю дивне тепло.

Ох, Настю, ти граєшся з вогнем. Колись якійсь жінці справді пощастить з Остапом Дмитровичем. Але це не ти. Навіть якщо зараз він дивиться на тебе так, ніби ти — весь його світ.

За кілька хвилин Тетяна виходить з вбиральні, коли ми вже стоїмо біля вітрини. Вона кидає на нас швидкий погляд, удає, що не помітила нас, і прямує до виходу.

— Здається, твоя подруга передумала робити покупки, — з невинним виглядом зауважує Остап.

— Яка трагедія, — відповідаю я, і ми обоє не можемо стримати сміху.

І в цей момент я розумію, що цей фарс, можливо, має свої переваги. Вираз обличчя Тетяни, коли вона дізналася про мого "нареченого", був просто безцінним.

— Можна ще подивитися чоловічі варіанти? — раптом питає Остап, звертаючись до консультанта, яка терпляче чекала неподалік.

— Звичайно, — відповідає дівчина у форменій сукні. — У нас є кілька колекцій, що чудово доповнюють жіночі обручки.

Вона дістає оксамитову підставку з чоловічими обручками різних дизайнів — від класичних золотих кілець до сучасних моделей з різними вставками.

— А ту, яку обрала моя наречена, можна поки відкласти? — Остап кидає на мене теплий погляд. — Мені здається, вона ідеально підходить.

— Звісно, — усміхається консультант, обережно забираючи обручку з діамантом. — Я відкладу її для вас.

Моя наречена. Знову ці слова. І знову це тепло всередині. Настя, досить уже.

Але спостерігати, як Остап Дмитрович приміряє обручки, виявляється несподівано... захоплюючим.

Його довгі пальці, впевнені рухи — все це чомусь здається дуже особистим. І хоча я знаю, що це все гра, щось всередині мене шепоче: "А що якби..."