14

Ювелірний салон "Золота епоха" виблискує так, наче його щойно натерли чарівною ганчіркою з діамантового пилу. Я блукаю між скляними вітринами, намагаючись зрозуміти, коли саме моє життя пішло шкереберть. Певно, десь між підписанням контракту з Остапом Дмитровичем і ранковим поцілунком, який досі викликає в мене мурашки вздовж хребта.

До речі, це вже був другий поцілунок за тиждень! І так, я веду рахунок!

Остап, мій "наречений", стоїть у кутку салону, заглиблений у розмову з власником ювелірного бутіка та ще кількома чоловіками в костюмах. Час від часу вони дружно сміються, а потім знову набувають серйозного вигляду, наче обговорюють не обручки, а мінімум світову економічну кризу.

А я тим часом вдаю, що мені страшенно цікаво розглядати кільця за склом.

Десять хвилин тому Остап Дмитрович шепнув мені на вухо: "Спробуйте виглядати як жінка, яка мріє про весілля все своє життя".

Я у відповідь прошепотіла йому щось про те, куди він може засунути свої вказівки, але все ж погодилась походити й подивитись, що тут пропонують.

Мій мозок у цей час працює як процесор старенького ноутбука, який намагаються змусити запустити надсучасну гру: перегрівається, гальмує і видає помилки.

Чому він притягнув сьогодні той букет? Скільки тисяч гривень викинуто на троянди, які за день зів'януть?

Квіти були неймовірні, тут нічого не скажеш. Спочатку побачила букет, а вже потім Остапа Дмитровича. Ніби якийсь ходячий букет із ногами прийшов до мене. Смішно.

І що це за стилістка Круч? Нащо вона взагалі потрібна була?

— О-о… Ця обручка просто розкішна, — шепочу я сама до себе, розглядаючи тонке кільце з невеликим діамантом у центрі. — Шкода, що воно коштує як моя нирка на чорному ринку.

— Бажаєте приміряти? — солодкий голос з'являється буквально з повітря, і я здригаюсь від несподіванки.

Повертаю голову і бачу консультантку — молоду дівчину з досконалою зачіскою і посмішкою, яка ніби каже: "Я знаю, що ви можете собі це дозволити, і ми обидві знаємо, що ви вийдете звідси з покупкою".

— О, ні-ні, дякую, я просто дивлюсь, — намагаюся відмовитися я.

— Але ж вам потрібно обрати обручку для вашого великого дня! — наполягає дівчина, і її посмішка стає ще ширшою. — Ваш наречений сказав, що сьогодні ви обов'язково маєте обрати щось особливе.

Кидаю швидкий погляд на Остапа Дмитровича. Він відчуває це, повертається і посміхається мені так щиро, що мені хочеться запустити в нього чимось важким.

— Власне, я ще не зовсім готова...

— Але це ж просто примірка! — консультантка вже дістає ключі від вітрини. — Яка наречена не мріє приміряти якомога більше обручок?

Така, що насправді не наречена, хочу сказати я. Але замість цього змушую себе посміхнутися:

— Добре, давайте спробуємо.

Вона миттєво відчиняє вітрину і дістає ту саму обручку, яку я розглядала. Вона здається ще меншою та тендітнішою зблизька. Консультантка бере мою ліву руку, і я мимоволі здригаюся.

— Не хвилюйтесь, це абсолютно природньо — нервувати, — каже вона, інтерпретуючи мою реакцію по-своєму. — Всі наречені через це проходять.

Вона обережно надягає кільце на мій палець, і воно... ідеально пасує. Наче було створене спеціально для мене.

— Воно прекрасно сидить! — захоплено вигукує консультантка. — Погляньте, як чудово воно виглядає на вашій руці!

Мушу визнати, що обручка дійсно виглядає ідеально. Тонка платинова основа з вигравійованим візерунком і невеликий діамант, який спалахує райдужними відблисками. Нічого надмірного, ніякої вульгарності — саме те, що я могла б обрати, якби дійсно виходила заміж...

Стоп. Що за думки?

— Люба, ти щось обрала? — Остап Дмитрович раптом з'являється поруч і бере мене за руку, щоб розглянути кільце. — О, це просто досконалість!

Його пальці сплітаються з моїми, і це відчувається настільки інтимно, що мені стає важко дихати. Чомусь ранковий вчорашній поцілунок, і я відчуваю, як щоки починають палати.

— Вона тобі дуже пасує, — каже він тихіше, дивлячись мені прямо в очі.

— Це лише примірка, — нагадую я, намагаючись звучати холодно і відсторонено, хоча серце стукає як божевільне.

— Звичайно, — він киває, але не відпускає мою руку. — Але якщо вона тобі подобається, то чому б не взяти її?

— Тому що це безглуздя витрачати такі гроші на... — я зупиняюся, згадавши про консультантку, яка стоїть поруч і уважно нас слухає. — На щось, що може мені не підійти.

— Я впевнений, що підійде, — наполягає Остап.

Я намагаюся зняти обручку, але вона раптом застрягає на пальці. Я смикаю сильніше, але безрезультатно.

— Вона... не знімається, — кажу я, відчуваючи, як паніка повільно підіймається всередині.

— О, це трапляється, — спокійно каже консультантка. — Особливо коли кільце ідеально підходить. Давайте я допоможу.

Вона бере мою руку і обережно крутить кільце, намагаючись його зняти. Але обручка сидить міцно, ніби вирішила, що ми з нею тепер назавжди пов'язані.

— Можливо, вам варто промити руки холодною водою, — пропонує дівчина. — Іноді пальці трохи набрякають через хвилювання.

— Хвилювання? — перепитую я. — Я абсолютно спокійна!

— Звичайно, — консультантка дипломатично посміхається. — Наша вбиральня прямо за тим коридором.

Я киваю і прямую до вказаних дверей, відчуваючи, як Остап Дмитрович проводжає мене поглядом. Зайшовши до розкішної вбиральні, я відразу підходжу до раковини і включаю холодну воду.

"Це просто чудово," — бурмочу я, підставляючи руку під струмінь. — "Теперь я буду навічно заручена з самою собою через дурнуватий фарс".

Пробую знову зняти обручку, але вона наче приросла до пальця. Намилюю руки дорогим рідким милом, знову підставляю під воду, кручу кільце — і нарешті воно повільно зсувається з пальця.

Дивлюсь на свою долоню з відчуттям полегшення і... дивного розчарування? Примірявши цю обручку, я на мить відчула себе справжньою нареченою, і це було... не так вже й погано, як я собі уявляла.