11

Прокидаюся від дивного відчуття, що в кімнаті є хтось крім мене.

Спочатку думаю, що це просто залишки сну, але коли відчуття не минає, я обережно розплющую очі.

І буквально підлітаю з ліжка, як ошпарена.

— Що за?!.. — вигукую, судомно натягуючи ковдру на себе.

Моєю кімнатою — МОЄЮ ВЛАСНОЮ КІМНАТОЮ! — вальяжно розгулює якась жіночка в дуже дорогому костюмі. За нею, мов два цуценята, бігають хлопці в однакових чорних футболках і з планшетами.

— Ви хто такі?! — верещу я, відчайдушно намагаючись пригадати, чи не забула я замкнути двері вчора. — Як ви сюди потрапили?!

Жіночка окидає мене поглядом від скуйовдженого волосся до босих ніг, скривлюється так, ніби побачила щось невимовно гидке, і зітхає.

— Я знала, що це буде складна робота, — каже вона, звертаючись швидше до своєї свити, ніж до мене. — Але я ж не чарівниця!

Подумки я називаю її зовсім іншим словом. Починається на "в" і має відношення до мітли.

— Хто ви? — повторюю я, трохи спокійніше, але все ще тримаючи ковдру як щит.

— Мар'яна Круч, — відповідає вона тоном, яким зазвичай оголошують: "Королева Великої Британії". — Стилістка.

Вона дивиться на мене так, ніби я маю зараз впасти на коліна і вклонитися. Але я просто кліпаю очима, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

— Остап Дмитрович найняв мене, щоб підготувати вас до публічних заходів, — продовжує вона, коли розуміє, що я не збираюся радісно аплодувати. — Ми маємо перетворити вас на... — вона окидає мене ще одним критичним поглядом, — ...прийнятну наречену для людини його статусу.

Ця жінка, що так безцеремонно вторглася в мій особистий простір, викликає у мене цілу гаму негативних емоцій — від роздратування до відвертого обурення.

Можливо, вона й справді фахівець своєї справи, але її зверхній тон і манера поводитися так, ніби вона тут королева, а я — лише незначна перешкода на її шляху, змушують мене придумувати для неї не найприємніші порівняння.

Одне з цуценят-асистентів, з виразом надзвичайної важливості на обличчі наближається до моєї шафи, немов це скарбниця з древніми артефактами, а не просто місце, де я зберігаю свої повсякденні речі.

Зупинившись на мить, ніби для драматичного ефекту, він нарешті простягає руку й широким, театральним жестом відчиняє дверцята гардеробу, готуючись дослідити глибини мого модного всесвіту.

— Почнемо з ревізії гардеробу, — оголошує він, і його колега витягає з планшета якийсь контрольний список.

— Стоп! — я нарешті отямлююся і випливаю з ліжка, забувши про свій зовнішній вигляд. — Ви не будете нічого ревізувати! Це моя кімната! Моя шафа! І я не давала дозволу...

— Ми маємо дозвіл від Остапа Дмитровича, — перебиває мене Мар'яна, дістаючи з сумочки документ. — Ось, офіційне замовлення на повний стайлінг-супровід.

— Мені байдуже! — я виривчаю з рук одного з хлопців мою улюблену футболку з написом "Працюю за їжу". — Геть звідси! Всі!

В цю мить двері відчиняються знову, і в кімнату заходить бабуся з великою тацею, на якій парують чашки з чаєм і гора домашнього печива.

— А ось і я! — радісно оголошує вона. — Принесла гостям смаколики. Не можна ж приймати важливих людей без частування!

Я завмираю з відкритим ротом. Картинка повільно складається у моїй голові.

— Бабуню, — повільно кажу я, відчуваючи, як починаю закипати. — Це ти їх впустила?

— Звичайно, я! — гордо відповідає вона, ставлячи тацю на стіл. — Вони сказали, що від твого нареченого! Як я могла не відчинити? Такі поважні люди! А ця пані каже, що вона найкраща стилістка у всьому Києві! Одягала самого...

— Дякуємо за чай, пані Ганно, — перебиває її Мар'яна з професійною усмішкою. — Ви дуже гостинна.

Моя бабуся буквально розцвітає від компліменту.

— Бабуню, можна тебе на хвилинку? — крізь зуби промовляю я, хапаючи її за лікоть і тягнучи до виходу. — Нам треба... поговорити.

— Вибачте, ми зараз повернемось, — киваю стилістці та її помічникам, які вже активно фотографують вміст моєї шафи, наче це музейні експонати, що потребують документації.

Вийшовши в коридор, я обережно причиняю двері і повертаюсь до бабусі.

— Бабусю, — починаю я найспокійнішим тоном, на який здатна. — Ти що, відчинила двері незнайомим людям?

— Так вони ж не незнайомі! — відмахується вона. — Вони від твого Остапа!

— А ти це як перевірила? — я схрещую руки на грудях. — Вони показали якісь документи? Ти дзвонила мені чи Остапу, щоб підтвердити?

Бабуся зніяковіло опускає очі та нервово потирає руки об фартух.

— Ну... вони так гарно були одягнені...

— Бабусю! — я намагаюсь не підвищувати голос, але виходить погано. — А якщо це були б не стилісти? А двоє з носилками і один з сокирою? Або шахраї якісь? Розумієш, наскільки це небезпечно?

— Та що ти таке кажеш! — вона хреститься. — Які сокири, Господи помилуй!

— Просто... — я глибоко вдихаю, намагаючись заспокоїтись. — Будь ласка, не відчиняй більше двері незнайомим людям, добре? Навіть якщо вони кажуть, що від Остапа. Навіть якщо вони гарно одягнені. Спочатку перевір. Поклич мене!!!

Бабуся дивиться на мене трохи ображено, але киває.

— Добре, добре. Але вони справді такі поважні...

— І ще одне, — перебиваю я. — Виявляється, це корінь усіх зол! Я зараз маю вигнати з моєї кімнати цих нахаб, які риються в моїх речах, а потім розбиратися з Остапом, який вирішив, що може відправляти до мене додому своїх агентів без мого дозволу!

— І ще одне, — перебиваю я. — Знаєш, що та Мар'яна написала про светр, сірий, який ти мені останнім звʼязала?

Бабуся насторожено підняла брови.

— Який светрик? Той у дірочку?

— Саме той! Ця... стилістка... розкритикувала його на весь інтернет! Написала, що це "найгірший приклад провінційної моди з часів лихих девʼяностих"!

Бабуся хмурніє:

— Та як вона посміла?!

— Ось тому не треба цю фіфу частувати печивом і чаєм як дорогу гостю! Вона не гостя, а незвана нахаба, яка прийшла в мій дім, щоб познущатися з моїх речей!