10

Повертаюся додому після робочого дня, який здається довшим за всі пори року разом узяті. Намагаюся тихенько прослизнути до своєї кімнати, але бабуся має радар, налаштований спеціально на мене.

— Настуню! — долинає з кухні, коли я ще навіть не встигаю зняти туфлі. — То правда?!

Завмираю з одною туфлею у руці.

Як?

Звідки?

Невже новини про мої фейкові заручини вже досягли вух моєї сімдесяти п'яти річної бабусі, яка користується інтернетом виключно для перегляду серіалів і пошуку рецептів налисників?

— Щ-що правда? — запинаюсь я, хоча вже знаю відповідь.

Бабуся з'являється в коридорі, витираючи руки об фартух, щоки розчервонілися, очі сяють так, ніби вона виграла джекпот у лотерею.

— Мені Людмила Петрівна дзвонила! З третього поверху! Її племінниця працює у вашій компанії! — вигукує вона, схопивши мене за руки. — Ти заручена з самим директором?!

От тобі й на. Сарафанне радіо спрацювало швидше за швидкість світла.

— Бабусю, це... — знову затинаюсь, не знаючи, що сказати. Взагалі-то я переймаюся за її здоров'я! Одні шокуючі новини, інші... так і до швидкої недалеко.

Але вона вже тягне мене на кухню, де на столі стоїть святкова скатертина, парує свіжоспечений пиріг, а поруч — пляшка домашньої настоянки, яку бабуся тримає для "особливих випадків".

— Я так довго чекала! — каже вона, саджаючи мене за стіл і накладаючи шматок пирога розміром з мою голову. — Нарешті ти знайшла гідного чоловіка! І не абикого, а директора!

— Бабусю, все не так однозначно, як здається на перший погляд... — намагаюся втиснути хоч слово в потік її захопленого монологу, відчуваючи, як складно пояснити всю ситуацію, коли тебе майже не слухають від радості.

— А що тут неоднозначного? — вона наливає настоянку в чарки. — Заручини — це заручини! Скажи краще, коли весілля?

Я ледь не давлюся пирогом.

— Ми... ще не вирішили.

— Треба швидше організувати це весілля! — вона урочисто підіймає чарку вгору, очі її сяють від радості та надії. — За якнайшвидше весілля і щоб усе було як у людей – з білою сукнею, святковим короваєм і багатьма-багатьма гостями! Хай ваше щастя буде міцним, як столітній дуб!

Бабусина настоянка обпікає горло і змушує мене закашлятися.

— Бабусю, ти не розумієш... — знову пробую я.

— Авжеж розумію! — вона сяє. — Розумію, що скоро буду з правнуками бавитися! У твоєму віці я вже тітку твою виховувала!

О боже. Від однієї згадки про дітей мені стає млосно.

— Бабусю, ми з Остапом...

— Ох, яке гарне ім'я! Остап! — перебиває вона. — Коли ти його до нас приведеш? Я хочу познайомитися з моїм майбутнім онуком!

— Він дуже зайнятий, — швидко відповідаю. — Керує компанією, розумієш...

— Ну хоч на вихідних! — наполягає бабуся. — Я приготую свої фірмові голубці, вареники з вишнями... Він любить вареники?

Я уявляю собі, як гордовитий Остап Дмитрович сидить за нашим кухонним столом, їсть бабусині вареники і ледь не впадаю в істерику.

— Не знаю, що він любить, — чесно кажу я.

Бабуся завмирає з виделкою в руці.

— Як це не знаєш? Ви ж заручені!

— Все сталося так швидко, — відповідаю, намагаючись виглядати мрійливо закоханою, а не панічно наляканою. — Знаєш, як буває... кохання з першого погляду.

— Ах! — бабуся притискає руки до грудей. — Як у серіалі! Пам'ятаєш, "Кохання під зорями"? Там теж директор закохався у свою підлеглу!

— Щось таке, — киваю, намагаючись пригадати, чи не закінчився той серіал тим, що директор виявився серійним вбивцею.

— То коли я познайомлюся з ним? — наполягає бабуся.

— Незабаром, — мляво обіцяю я.

— Цієї неділі! — рішуче заявляє вона. — Запроси його на обід. Скажи, що його майбутня бабуся хоче познайомитися.

Я намагаюся уявити вираз обличчя Остапа, коли я скажу йому про "майбутню бабусю". Мабуть, він вирахує з моєї зарплатні вартість годинної психотерапії.

— Бабусю, він може не погодитися...

— Дурниці! Якщо він справді кохає тебе, то прийде! — вона встає і прямує до серванта. — Ось, подивися, я вже підготувала альбом зі своїми фотографіями, коли я була молодою. І твої дитячі фото теж!

О ні, тільки не ці жахливі дитячі фото, де я з кривими кісками, які стирчать у різні боки, і постійними соплями під носом!

Ті самі знімки, які мама й бабуся чомусь вважають "милими", хоча там я виглядаю як маленьке розкуйовджене пташеня, що випало з гнізда.

Особливо та серія, де я в садочку з перемазаним вареннями обличчям, або коли я примудрилася підстригти собі чубчик "під каструлю" перед самим святковим ранком. Ці фотографії мають назавжди залишитися похованими у глибині сімейних альбомів!

— Йому буде цікаво побачити, якою ти була маленькою, — продовжує бабуся, гортаючи сторінки. — Ось ти в три роки, голенька біжиш від ванни! А ось коли ти в садочку на горщик не схотіла сідати і...

— Бабусю! — перебиваю її в паніці. — Я... я втомилася. Можна ми поговоримо про це завтра?

Вона дивиться на мене з розумінням.

— Звичайно, дорогенька. Ти, мабуть, сьогодні багато хвилювалася. Йди відпочинь, а я тут ще трохи помрію про правнуків.

Я тікаю до своєї кімнати і падаю на ліжко, заривши обличчя в подушку.

Це катастрофа. Справжня катастрофа.

Як я поясню Остапу, що моя бабуся вже планує наше весілля і чекає на правнуків? Як я взагалі виплутаюся з цієї ситуації?

Телефон у кишені дзвонить.

Дістаю його і бачу повідомлення від Остапа: "Завтра о 10 ранку в моєму кабінеті. Треба обговорити наступні кроки. Нам потрібно разом відвідати презентацію нової колекції обручок."

Таааак. Схоже, мені доведеться повідомити йому, що "наступним кроком" буде недільний обід з моєю бабусею та перегляд моїх дитячих фото в стилі ню, а не презентація обручок.

Закриваю очі і молюся, щоб ранок не настав ніколи. Або щоб мене терміново відправили у відрядження. На Марс. На кілька років.