9

Коли ми виходимо до open space, я почуваюся, ніби увійшла в ліфт, що раптово зірвався з канатів.

Мій шлунок підскакує до горла, а ноги стають ватними. Остап Дмитрович, навпаки, випромінює впевненість і спокій, наче ми збираємося обговорювати звичайний квартальний звіт, а не оголошувати, що я — так, ТА САМА Настя з бухгалтерії, відома любителька спізнюватися на роботу, падати на рівному місці і носити чипси у волоссі — стала його нареченою.

Колеги помічають наше наближення і поступово затихають. Розмови стихають, клацання клавіатур уповільнюється, а всі погляди зосереджуються на нас. Точніше, на моїй руці, де сяє діамант розміром у справжню зірку. Так, так! Він дійсно такий великий!

— Шановні колеги, — починає Остап таким буденним тоном, наче збирається повідомити, що в офісі замінили кавовий апарат.

Ні... напевно все ж таки про автомат він казав би іншим тоном. Зламаний кавовий автомат — це проблема всесвітнього масштабу, а тут якісь там заручини.

— Маю честь повідомити вам чудову новину. Я і Анастасія, — його рука ковзає навколо моєї талії, притягуючи мене ближче, — заручилися.

Я посміхаюся так широко, що здається, ніби моє обличчя от-от трісне навпіл.

Посмішка настільки фальшива, що навіть найдешевший детектор брехні запищав би, як пожежна сигналізація.

Колеги завмирають. У повітрі зависає тиша, така густа, що її можна різати ножем. Ця мовчанка буквально тисне на плечі. А потім — вибух. Я здригаюся всім тілом. Оплески, вигуки, привітання заповнюють простір, а мої очі, наче в параноїка, стрибають від одного обличчя до іншого, намагаючись розшифрувати кожну реакцію, кожен погляд, кожну напівусмішку.

— Ого! — чую вигук Тетяна, нашої ейчарки. — А ми й не підозрювали!

— Все сталося... досить швидко, — відповідає Остап, і його голос звучить так, ніби він говорить про успішне завершення проєкту, а не про романтичні стосунки. Власне, так воно і є. Нехай ніхто й не здогадується, але це справді проєкт.

— Дуже швидко, — підтакую я, відчуваючи, як моє обличчя набуває кольору стиглого помідора. — Просто... блискавично. Як грім серед ясного неба. Як... — я нервово сміюся, бо розумію, що починаю бовтати дурниці.

— Усміхнися природніше, — шепоче Остап мені на вухо, і його гаряче дихання викликає в мене мурашки вздовж хребта.

Я намагаюся усміхнутися "природніше", але, схоже, виходить ще гірше, бо Остап ледь помітно зітхає.

Тим часом його рука на моїй талії відчувається як сталеві лещата. Він притискає мене так міцно, що я починаю сумніватися, чи це просто частина нашої гри, чи він справді боїться, що я зараз кинуся бігти і зламаю всю нашу легенду.

Оксана з відділу маркетингу підходить ближче з виразом обличчя, який нагадує голодного шакала, що почув запах свіжого м'яса.

— А коли весілля? — запитує вона, свердлячи мене поглядом.

— Ми ще не визначилися з датою, — відповідає Остап спокійно.

— Але скоро, так? — не вгамовується Оксана.

— Дуже скоро, — погоджується Остап і повертається до мене з таким виразом, наче ми обговорювали це мільйон разів.

А потім, перш ніж я встигаю зрозуміти, що відбувається, він каже тихо, але так, щоб усі почули:

— Поцілуй мене, кохана.

На мить світ завмирає. Час ніби розтягується, як гумка — не така смачна і не з суничним присмаком, а чорна, стерта, немов колеса, що проїхали десять тисяч кілометрів без зупинки.

Відчуваю, як моє серце стискається від переляку, а потім завмирає на мить, перш ніж продовжити шалено битися.

Його слова "поцілуй мене, кохана" висять у повітрі, мов важкі хмари перед грозою, чорні, осінні. А потім, перш ніж встигаю щось усвідомити, Остап робить крок до мене. Одна його рука все ще на моїй талії, друга ніжно підіймається до мого обличчя.

Я забуваю, як дихати. Забуваю, де ми. Забуваю своє ім'я.

Його очі такі близькі, що я можу роздивитися найтонші відтінки зеленого в його райдужці. Вони не здаються холодними, як я завжди думала. Навпаки — у них ніби танцюють іскри, крихітні вогники, які гіпнотизують і затягують.

— На людях... — виходить нерозбірливий видих.

Він легенько торкається моєї щоки пальцями, і мою шкіру ніби обпікає від цього дотику.

— Розслабся, — шепоче він так тихо, що тільки я можу це почути.

А потім його губи торкаються моїх — легко, майже невагомо. Це не пристрасний поцілунок для публіки, як я очікувала. Це ніжний, обережний дотик, ніби він боїться мене сполохати. Ніби я — щось дуже крихке, що може розбитися від надто різкого руху.

На якусь мить я забуваю, що це все лише гра. Забуваю, що у нас контракт, що це не справжні заручини, що ми навіть не друзі, а просто колеги, які уклали угоду.

Мої очі заплющуються самі собою, а рука інстинктивно здіймається до його плеча, щоб утримати рівновагу. Я відчуваю, як його губи трохи твердішають на моїх, як його рука на моїй талії притягує мене ближче.

І тут я чую колективне зітхання наших колег і різко повертаюся до реальності. Боже. Мій. Ми цілуємося посеред офісу. З Остапом Дмитровичем. З моїм босом!

Я різко відсторонююся, намагаючись приховати своє збентеження за нервовим сміхом.

— Ну що ж, — гучно говорить Остап, звертаючись до колег, — не будемо більше відволікати вас від роботи. Дякую за привітання.

Його рука все ще на моїй талії, і він веде мене назад до свого кабінету. Ноги ледь тримають мене. Коліна тремтять. Губи поколюють, ніби на них залишився слід його дотику.

Коли ми заходимо до кабінету і двері за нами зачиняються, я нарешті можу видихнути. Остап відпускає мене і відходить на кілька кроків, повертаючись до свого столу.

Я відчуваю, як мої щоки досі палають. Мозок намагається осмислити, що саме відбулося, але думки розбігаються, мов налякані таргани, яких зненацька застали світлом.

Досі відчуваю його губи на своїх, і це відчуття викликає в мені дивну суміш збентеження, а не мали б.