7

Мені здається, я поступово починаю приходити до тями, намагаючись раціонально оцінити ситуацію, яка складається.

Так, вона безперечно дивна і виходить далеко за межі моїх звичайних робочих обов'язків, але з іншого боку — ці гроші вирішать стільки моїх проблем!

Фінансова винагорода заспокоює мою совість — як теплий плед у зимовий вечір, як какао з маршмелоу, як перегляд Гаррі Поттера на Різдво.

Я майже повністю заспокоююсь, вмовляючи себе, що це просто тимчасовий бізнес-проект із взаємовигідними умовами, аж раптом двері кабінету з гучним скрипом відчиняються і на порозі з'являється Валентина Петрівна з її всевидющим поглядом і вічно піднятою лівою бровою.

— Анастасіє, я хотіла запитати щодо... А що ти тут робиш? — Валентина Петрівна підозріло дивиться на мене, на контракт, потім знову на мене.

Від несподіванки я підскакую так різко, ніби побачила привида. Тіло реагує блискавично, на кілька секунд випереджаючи мозок — рука мимоволі смикається, міцно стискаючи чашку, яка миттєво вислизає з моїх пальців.

Кава злітає вгору, малюючи в повітрі ідеальну параболу, а потім стрімко падає вниз, перетворюючись на коричневий водоспад. Гаряча рідина безжально розливається спочатку на стіл, потім на важливий контракт (о ні!), далі безжально атакує мою улюблену білу блузку і нарешті завершує свій руйнівний шлях, утворюючи невелике кавове озерце на підлозі.

А яблучні чипси, які ще секунду тому мирно лежали в пакетику, тепер здіймаються вгору, ніби їм хтось чарівним чином подарував крила. Кружляють і розлітаються по всьому кабінету в якомусь дивному танці, так граціозно планеруючи у повітрі, наче осінні листочки, що відірвалися від дерева під поривом жовтневого вітру.

— АААА! — видаю я не дуже інтелектуальний звук, перекидаючи стілець і намагаючись врятувати хоч щось.

— Господи, Настю! — Валентина Петрівна кидається мені на допомогу, хапаючи серветки з підставки. — Ти що тут накоїла? А це? Це важливі документи?

— Я... я... просто замислилась! — вилітає з мене, нервово промокаючи документи серветками.

Це катастрофа!

Кавовий потоп біблійних масштабів! Бухгалтерських, дідько!

Хапаю контракт і трясу ним у повітрі, намагаючись висушити, але кілька сторінок вже безнадійно забруднені. Моя блузка схожа на карту невідомого континенту з коричневими кавовими морями.

— Що це за документи? — питає Валентина, простягаючи руку. — Дай-но глянути, може, треба зробити копію...

— НІ! — кричу я, притискаючи мокрі сторінки до грудей, як мати дитину. — Тобто... це... це просто... чернетка! Нічого важливого!

Валентина Петрівна примружується.

— Анастасіє, це схоже на офіційний документ. Що це?

— Це... — мозок працює зі швидкістю ракети. — Це проект, який Остап... тобто пан Остап Дмитрович дав мені на перевірку!

Вона намагається розгледіти текст.

— А чому там написано шлю-ю-ю… контракт?

О Боже! Серце робить сальто-мортале і немов би спускається кудись у п'яти.

Внутрішній голос верещить на найвищих нотах, а руки автоматично ховають компрометуючі документи за спиною.

Холодний піт миттєво вкриває мою спину, коли я повільно, намагаючись виглядати якомога природніше, відступаю на кілька кроків назад, міцно притискаючи злощасні папери так, ніби це найцінніший скарб у світі, який я маю захистити будь-якою ціною.

— Це для... для клієнта! Типовий зразок! З юридичного відділу! Там щось про шлю-ю-юпки….

— І чому він у тебе? Ти ж не юрист, — хмуриться Валентина.

— Остап Дмитрович хотів, щоб я глянула з точки зору... е-е-е... звичайного користувача! Чи все зрозуміло написано!

Її рука тягнеться до папірців:

— Ну тоді дай і мені глянути. Я теж звичайний користувач.

— Ні! — я вже практично кричу. — Тобто, Остап сказав, що це конфіденційно! Тільки мені!

Валентина Петрівна піднімає брову:

— Остап, значить? Уже не "пан директор"? Чи все-таки мій улюблений наречений?

Я відчуваю, як червонію. У відчаї хапаю ручку зі столу і ставлю підпис на останній сторінці. Прямо поверх кавової плями.

— Ось! — тріумфально кажу я. — Я вже підписала! Все готово! Більше його ніхто не повинен бачити!

Боже, що я наробила? Тільки що підписала контракт, не дочитавши його до кінця. А раптом там є пункт "Наречена віддає нареченому свою нирку"? Або "Наречена зобов'язується щовечора готувати борщ з вісімнадцяти інгредієнтів"?

Валентина Петрівна дивиться на мене довгим, вивчаючим поглядом, ніби я пацієнтка психіатричної лікарні, яка не просто заявила, що вона — Наполеон, а й детально описала свою останню битву при Ватерлоо, розповіла про таємні плани захоплення і почала віддавати накази уявній французькій армії.

Її очі звужені, немов питають, чи не потрібна мені терміново професійна допомога, і скільки ще подібних сюрпризів чекає на неї сьогодні.

— Ти якась дивна, Настю, — каже вона, відступаючи до дверей. — Може, тобі відпочити? Або до лікаря сходити? Але спочатку прибери це все — не хочу, щоб твоя кавова безодня й до мого робочого місця доповзла.

— Ні-ні, все добре! Я все приберу! За мить усе буде чисто! — запевняю я, намагаючись зібрати розкидані чипси. — Просто... багато роботи! І стрес! І... кава!

— Ага, — киває вона непереконано. — Ну, я зайду пізніше. Коли ти... приведеш себе до ладу.

Вона виходить, а я падаю на стілець і дивлюся на свою блузку, на підлогу, на мокрий контракт.

Ось і все. Тепер я офіційно фейкова наречена свого боса. З плямами кави на блузці та контракті. І з чипсами в волоссі, а може вже й на репутації… чи в рабстві…

Збираю залишки гордості та починаю прибирати своє робоче місце.

Цікаво, чи в нашому контракті вказано, на які саме витрати поширюється та "щедра компенсація"? Наприклад, чи входять сюди професійні чистки одягу після кавових інцидентів?

Або, можливо, відшкодування моральних збитків за вимушене брехання колегам?

І чи можна вважати ці яблучні чипси першим романтичним перекусом з моїм "нареченим"? Чи, може, мені варто зберегти пакетик як історичний артефакт — "Перший офіційний сніданок фейкової нареченої"?