5

Моя дорога до кабінету Остапа Дмитровича схожа на поминальний марш. Ноги рухаються з ентузіазмом засудженого на страту, який погодився сам нести свою гільйотину — "Ось, будь ласка, вам не доведеться напружуватися, я сама. Зручно?"

Коридор здається нескінченним. Клацання моїх підборів по підлозі звучить як метроном, що відлічує останні хвилини мого професійного життя. Клац-клац-клац — "одна-хвилина-до-катастрофи".

З кожного кабінету, повз який я проходжу, на мене дивляться цікаві очі.

Не просто дивляться — вони розглядають мене, як екзотичну тварину в зоопарку. "Дивіться, це та сама дівчина, яку Король Звірів обрав своєю фейковою нареченою! Швидше, зробіть фото, поки вона ще жива!"

Одна з колег навіть відкрито хреститься, коли я проходжу повз. Наче я вже не людина, а привид самої себе.

Двері його кабінету виглядають як вхід до склепу вампіра. Величезні, темні, з відполірованою до блиску табличкою "Остап Дмитрович. Генеральний директор". Чи мала б там бути друга табличка — "Викрадач душ та руйнівник старовинних светрів"?

Я стою перед дверима, намагаючись зібратися з думками. Треба зберігати гідність. Бути професійною. Не розплакатися і не кинути в нього степлером.

Стукаю.

Мовчання.

Стукаю ще раз, голосніше.

— Заходьте, — чую його холодний голос, і моє серце робить сальто з подвійним піруетом.

Відчиняю двері і роблю крок всередину, ніби переступаю поріг іншого виміру. Його кабінет величезний, з панорамними вікнами та мінімалістичним дизайном.

Жодних особистих речей, жодних фотографій. Тільки холодна функціональність та запаморочливий вид на місто.

Остап Дмитрович сидить за своїм столом, який більше схожий на посадкову смугу для літаків, ніж на робоче місце. Він не підіймає голови від документів, коли я заходжу.

— Доброго дня, — кажу я найнейтральнішим тоном, на який тільки здатна. Моя спроба звучати професійно і холодно більше нагадує писк миші, що побачила кота.

Він повільно підіймає погляд. І раптом посміхається.

Ця посмішка лякає мене більше, ніж усі його крижані погляди разом узяті.

— Анастасіє, — каже він м'яко, — як гарно, що ви вирішили до мене приєднатися. Особливо після ваших палких заяв про суд, знущання над бабусиним светром і... як це було? Ах так, примусове нареченство.

От халепа. Він дійсно все чув.

Він складає руки на столі й спокійно промовляє:

— Це все не має значення. У нас є справи значно важливіші за безглуздість пліток.

Ця фраза звучить як вердикт судді. Не крик, не звинувачення — просто констатація факту, від якої мені стає ще більш моторошно.

— Закрийте двері, — каже він, і його тон не залишає місця для заперечень. — І підійдіть ближче.

Я слухняно виконую перше, потім друге, намагаючись контролювати тремтіння в колінах. Коли між нами залишається п'ять кроків, Остап Дмитрович штовхає в мій бік кілька документів.

— Це контракт, — пояснює він. — Вам потрібно підписати його до кінця дня.

Беру папери і пробігаю очима по тексту. Перші ж рядки змушують мене задихнутись.

— Ви хочете, щоб я... що?

— Все чітко прописано, — він відкидається в кріслі. — Ви — моя… наречена. На шість місяців.

Я відчуваю, як моя щелепа повільно опускається.

— Але ж це...

— Чиста формальність? — перебиває він. — Для вас — можливо. Для компанії — необхідність.

Остап Дмитрович дивиться на мене своїми неймовірними очима (чому найбільші покидьки завжди такі непристойно красиві?), повільно примружується і додає:

— І в ваших інтересах відігравати цю роль по максимуму. — Він робить паузу. — Щоб навіть прибиральниця повірила в нашу любов і благословила нас.

Останні слова він вимовляє з такою їдкою іронією, що я майже фізично відчуваю, як вони обпікають мою шкіру.

— Але чому саме я? — питання вилітає раніше, ніж я встигаю подумати. — Ви бачили Катерину з піар-відділу? Вона набагато більше підходить вам у наречені!

— А чому б і ні? — він знизує плечима. — Ви достатньо... презентабельна. Не надто відома в бізнес-колах, щоб викликати зайві питання. І, судячи з вашої бурхливої реакції на нашу першу зустріч, — чудова актриса.

Я стою, відчуваючи, як земля йде з-під ніг. Мене щойно назвали "достатньо презентабельною". Це образа чи комплімент? І як я маю реагувати на пропозицію стати фейковою нареченою людини, яка є моїм босом, до якого я відчуваю скоріше гострий коліт шлунку, ніж симпатію.

Так, він дуже гарний собою — цього не можна заперечувати. Але той факт, що мені доведеться прикидатися закоханою в нього... Ні, це занадто.

— Я не згодна, — кажу твердо, стискаючи папери в руках. — Це неправильно. І, напевно, незаконно.

Остап Дмитрович піднімає брову.

— Чи не ви щойно говорили про суд за зіпсований светр?

— Це зовсім інше! — обурююсь я.

— Дозвольте мені прояснити ситуацію, — його голос звучить тихо, але кожне слово падає важко, як камінь. — Через два тижні компанія підписує контракт з найбільшим інвестором в історії. Інвестором, який вірить у сімейні цінності і традиції. Він неодноразово говорив, що довіряє тільки сімейним людям.

Він встає і підходить до вікна, дивлячись на місто.

— Цей контракт означає вихід на міжнародний ринок, збільшення штату втричі і гарантовані премії для всіх співробітників. Включаючи вас.

Остап повертається до мене, і на його обличчі з'являється щось схоже на втому.

— Ви можете відмовитись. Це ваше право. Але подумайте про двісті людей, які можуть втратити можливість для розвитку.

Я відчуваю, як мій спротив повільно тане. Він грає на моєму почутті відповідальності, і найгірше — це працює.

— Що конкретно я маю робити? — питаю, намагаючись звучати діловито.

— Бути поруч на кількох заходах. Відповідати на питання журналістів. Носити каблучку, — він киває на маленьку оксамитову коробочку на краю столу. — І посміхатись, коли на вас дивляться. У контракті є певні нюанси, з якими ви ознайомитесь пізніше.