4

Раптом всі навколо затихають, наче хтось натиснув на кнопку "Пауза". Валентина Петрівна перестає сміятися, а її обличчя миттєво перетворюється на маску серйозності.

Колега, який хвилину тому жваво щось розповідав по телефону, замовкає на півслові. Навіть кондиціонер ніби перестає гудіти.

І тоді я чую їх — ці страшенні звуки, що змушують моє серце пропустити удар.

Розмірені, важкі кроки, які відлунюють у коридорі з неминучістю наближення чогось невідворотного.

Клац-клац-клац — методично, як метроном смерті, відстукуючи секунди до моєї неминучої зустрічі з долею.

Кожен удар підошви об підлогу розноситься по всьому офісу, наче звук, який попереджає про наближення хижака в дикій природі, змушуючи всіх присутніх завмерти в очікуванні.

Остап Дмитрович.

Так, я знаю, як звучать кроки боса! Всі в офісі знають цей зловісний тембр його італійських черевиків вартістю як місячна зарплата всього бухгалтерського відділу. Коли він наближається, птахи замовкають, кава в чашках холоне, а принтери перестають заїдати папір.

Я помічаю, як люди за сусідніми столами раптово починають імітувати бурхливу діяльність, немов робочі бджоли, що відчули наближення небезпеки.

Хтось миттєво занурюється в паперові документи з таким виглядом, ніби там містяться секрети державної важливості; інші починають випростовувати спини і гарячково натискати на клавіші, створюючи ілюзію важливої роботи. Одна колега навіть дістає калькулятор і починає щось обчислювати з надзвичайно зосередженим обличчям.

Особливо кумедно виглядає Сергій з відділу продажів, який почав стрімко друкувати на клавіатурі, хоча я абсолютно точно бачу, що його монітор вимкнений, а екран віддзеркалює лише його перелякане обличчя.

— Він іде сюди? — шепочу я Валентині Петрівні тремтячим від хвилювання голосом, відчуваючи, як серце починає битися частіше. — Скажіть, що ні. Благаю вас. Тільки не зараз!!! Я абсолютно не готова до зустрічі.

Але вона лише заклякає на місці, немов заморожена часом, витріщившись широко розплющеними очима на двері відділу, наче наляканий кролик, який раптово помітив удава і вже не здатний відвести погляд від наближення неминучої небезпеки.

Кроки зупиняються прямо біля наших дверей. Я відчуваю, як краплі холодного поту стікають між лопатками. Навіть мій светр, який, виявляється, "зі смітника", раптом здається занадто теплим.

І ось він з'являється. Спочатку в дверному отворі видно лише його високу постать — чорний силует на тлі яскравого світла з коридору. А потім Остап Дмитрович робить крок всередину, і я бачу його обличчя.

Він спокійний. Занадто спокійний. Так виглядає ураган у своєму оці — моментом перед тим, як все знову почне руйнуватися.

Його погляд миттєво знаходить мене серед інших працівників. Ніби я випромінюю якесь особливе світло, видиме тільки йому. Або, швидше за все, випромінюю запах катастрофи та безладу, який він так ненавидить.

Остап Дмитрович не каже ані слова. Він просто дивиться на мене своїми холодними очима кольору грозового неба, а потім... манить пальцем. Одним єдиним жестом вказівного пальця — прийди сюди.

І так само мовчки розвертається та зникає у коридорі.

Валентина Петрівна поруч зі мною видихає, наче весь цей час не дихала.

— Я не піду, — заявляю я рішуче, схрестивши руки на грудях і намагаючись надати своєму голосу максимальної впевненості, хоча всередині все тремтить від страху.

— Що? — Валентина Петрівна дивиться на мене широко розплющеними очима, ніби я щойно сказала, що збираюся стрибнути з даху офісної будівлі з барвистою парасолькою замість парашута, в самий розпал робочого дня, та ще й прямо перед щорічним аудитом.

— Я не піду, — повторюю ще впертіше, вкладаючи в кожне слово всю свою образу та обурення. — Він не може мною командувати так, наче я його особиста власність. Я не його собачка, щоб бігти на перший поклик, махаючи хвостом від радості. У мене є власна гідність, зрештою, і певні межі того, що я готова терпіти, навіть заради цієї роботи.

Валентина Петрівна нахиляється ближче до мене, майже впритул, немов намагаючись розгледіти щось невидиме у виразі моїх очей чи у відтінку шкіри.

Її погляд, сповнений суміші тривоги та професійної уважності, ковзає по моєму обличчю, ніби вона раптом перетворилася на досвідченого лікаря, який без жодних приладів здатен діагностувати найтонші відхилення від норми та з'ясувати, чи справді зі мною все гаразд, чи, можливо, це початок якогось нервового розладу, викликаного непомірним стресом.

— Анастасіє, ти... ти часом не захворіла? — вона навіть торкається долонею мого лоба. — Температури ніби немає. Може, це нервове?

— Я абсолютно серйозно! — хоча моя впевненість з кожною секундою тане, як морозиво на сонці. — Чому я маю терпіти це все? Спочатку він робить мене своєю фейковою нареченою, потім пальцем манить, як... як... річ якусь!

— Тому що він твій бос і може звільнити тебе одним клацанням пальців, — терпляче пояснює Валентина Петрівна. — І тому що вчора ти вже погодилася на його безумну ідею з фальшивими заручинами.

— Я була під тиском! Це не рахується! — я відчуваю, як мій голос піднімається на октаву вище. — І взагалі, хіба не існують закони проти примусового нареченства? Це ж якийсь середньовічний феодалізм! Зараз ХХІ століття!

В кабінеті вже всі відкрито спостерігають за моєю істерикою. Хтось шепоче щось про нервовий зрив. Хтось явно записує все на телефон, щоб потім показувати друзям за пивом.

— Я подам на нього в суд! — продовжую я, відчуваючи, як тремтить моя нижня губа. — За психологічне насильство і... і... знущання над светром моєї бабусі!

Валентина Петрівна зітхає і дивиться на годинник.

— Слухай, люба, у нього ідеальна команда юристів, які спеціалізуються на тому, щоб розтрощити будь-які звинувачення в його бік. Крім того, — вона понижує голос, — його кабінет прямо над нашим. Він точно все чує.

Я замовкаю і відчуваю, як кров відливає від мого обличчя.