3

Я прокидаюся з відчуттям, ніби моя голова перетворилася на бетономішалку. Зі стогоном намацую телефон. Одинадцята ранку?! Я ПРОСПАЛА!

Різко підскакую на ліжку, що викликає нову хвилю болю у скронях. Так, учора я таки перебрала із тим ігристим на виставці. А все через стрес! Спробуйте-но ви зберігати тверезість розуму, коли ваш бос раптом оголошує вас своєю нареченою перед купою незнайомців.

Згадка про вчорашні події змушує мене застогнати ще голосніше. Це був не сон. Це було реальністю. Я, Настя Ковальчук, скромна помічниця бухгалтера, чия найбільша кар'єрна перемога – правильно заповнена податкова декларація, вчора зображала наречену самого Остапа Дмитровича!

Це ж все одно, що мурашці прикидатися парою для слона!

Нервово перевіряю пропущені виклики. Дванадцять від Валентини Петрівни, нашої головної бухгалтерки. О Боже, сьогодні ж понеділок!

Якщо я за тридцять хвилин не буду в офісі, вона точно власноруч прибʼє мене і закопає десь під бухгалтерськими звітами.

Якийсь час сиджу, обхопивши голову руками, намагаючись зібрати докупи фрагменти вчорашнього вечора. Пам'ятаю, як мене тягнули між весільними сукнями, як фотографували біля якоїсь декоративної арки, як я мало не вдавилася тортом, коли якась бабуся захоплено сказала, що з нас вийде чудове подружжя.

— Чудове подружжя! — фиркаю я, піднімаючись з ліжка. — Це як порівнювати Мону Лізу з моїми малюнками в зошиті на нарадах.

Мить заземлення змінюється панікою. І починається…

Ванна кімната перетворюється на стадіон Олімпійських ігор, де я б'ю всі рекорди швидкості. Зубна щітка падає, паста летить на дзеркало, а не на щітку. Чудово, тепер моя відображення має білу бороду.

— Та що ж це таке! — скрикую я, змиваючи пасту і намагаючись одночасно розчесати волосся.

Кавоварка, вірна супутниця моїх ранків, сьогодні вирішує страйкувати. Замість ароматної кави вона видає звук, наче останній подих вмираючого дракона, і випускає струмінь чогось, що більше нагадує болотну воду.

— І ти проти мене? — я дивлюся на неї з докором. — Саме сьогодні?

Гардероб виявляється не менш підступним. Моя улюблена блузка має пляму, яку я раніше не помічала, спідниця раптом стала на розмір меншою… клята весільна виставка з її тортами!, а колготки вирішили, що сьогодні чудовий день, щоб пустити стрілку.

— Це якийсь змова! — бурмочу я, перериваючи весь шаф у пошуках прийнятного наряду.

Нарешті, вдягнувшись у щось, що віддалено нагадує діловий стиль, я дивлюся на годинник. Двадцять дві хвилини до дедлайну. Можливо, я встигну, якщо телепортація раптом стане реальністю.

Останній штрих — туфлі. Мої чорні ділові туфлі, які я завжди ставлю біля дверей. Озираюся. Їх немає.

— Серйозно?! — я падаю на коліна і заглядаю під диван, шафу, навіть у холодильник — у стані паніки логіка відмовляє.

Нарешті знаходжу їх під ліжком. Як вони туди потрапили — загадка століття.

Вискакую з квартири, немов ракета. Швейцар дивиться на мене з таким виразом, ніби я втікаю з місця злочину. Можливо, так і є. Злочин — моє вчорашнє весільне фіаско.

Таксі, на диво, приїжджає майже миттєво. Водій, здається, відчуває мій відчай і перетворюється на пілота Формули-1.

— Швидше, бо в мене побачення з Валентиною Петрівною! — видихаю я, коли ми підлітаємо до офісу.

Останній ривок — від входу до ліфта, від ліфта до відділу бухгалтерії. Залишається три хвилини.

Вбігаю до кабінету, готова побачити суворе обличчя головбуха, але... порожньо. Тиша. Лише мій комп'ютер сумно блимає, очікуючи на вхід у систему.

Падаю на стілець, не вірячи своєму щастю. Невже мені вдалося? Невже я отримала крихітну відстрочку перед неминучою стратою?

І раптом двері відчиняються. На порозі стоїть Валентина Петрівна. Її окуляри небезпечно зблискують у світлі офісних ламп, а погляд пронизує мене наскрізь із таким осудженням, ніби я особисто зіпсувала всі квартальні звіти.

— Анастасіє, — вимовляє вона з притиском, дивлячись на годинник. — Де ви вешталися весь цей час?

Я затамовую подих, змушуючи свої нерви заспокоїтись. Головне — не видати паніки.

— То там, то тут, Валентино Петрівно, — відповідаю я, дивуючись, наскільки спокійно звучить мій голос. — З самого ранку купа справ. Документи відносила, матеріали для звіту збирала.

Вона проходить до мого столу і з гуркотом кидає на нього глянцевий журнал.

Моє серце зупиняється. На обкладинці в обрамленні рожевих сердечок красуємося ми з Остапом Дмитровичем. Я — з відкритим від шоку ротом, у бабусиному светрі та з крихтами на підборідді, він — впевнений і владний, як завжди.

«НАЙРОМАНТИЧНІША ПАРА ВИСТАВКИ: ВІДОМИЙ БІЗНЕСМЕН ОСТАП КЛИМЧУК ТА ЙОГО ТАЄМНИЧА НАРЕЧЕНА», — кричить заголовок.

— Ти не хочеш мені щось пояснити? — питає Валентина Петрівна, схрестивши руки на грудях.

Я чесно намагаюся відповісти, але з горла виривається лише якийсь нерозбірливий звук, що більше нагадує писк повітряної кульки, з якої поступово виходить повітря.

Наче в тумані, я гортаю журнал, майже розриваючи глянцеві сторінки. Кілька пар з інших відділів озираються, спостерігаючи за моїм божевіллям.

— Де ж ця стаття... — бурмочу я. — Має бути десь...

І ось, на четвертій сторінці, знаходжу. Ми з Остапом Дмитровичем у повний зріст, а збоку — колонка від якоїсь Мар'яни Круч, відомої стилістки та модної експертки.

«Ніхто не очікував, що відомий український бізнесмен Остап Климчук з'явиться з нареченою, яка виглядає так, ніби щойно повернулася з відрядження в село свого дитинства. Той светр — явно знахідка на розпродажу секонд-хенду, якщо не прямо зі смітника. Мабуть, дівчина має якийсь інший талант, який компенсує повну відсутність стилю...»

— Що?! — я підскакую на місці. — Зі смітника?! Це ручна робота!

— Анастасіє! — Валентина Петрівна не приховує шоку.

— Моя бабуся в'язала цей светр місяць! — я вже не можу стримуватися. — Місяць! Кожна петелька зроблена з любов'ю! А ця... ця... фешн-експертка з манікюром тупим, таке говорить?!