2

Я навіть не встигаю повністю переварити приголомшливу думку про те, що лише кілька хвилин тому я стояла зі своїм суворим босом під розкішною весільною аркою, прикрашеною живими квітами, і позувала, ніби ми справді наречені, готові обмінятися обітницями, як організаторка виставки, буквально сяюча від непідробного щастя і професійного ентузіазму, знову матеріалізується поруч із нами, тримаючи в руках якісь папери.

— Чудово! — вигукує вона так, ніби щойно виграла джекпот у національній лотереї, її очі сяють неприхованим ентузіазмом. — Ми з превеликим задоволенням записуємо вас у офіційний список учасників для конкурсу «Наречені року»! Всі пари просто в захваті від цієї можливості!

— Який ще конкурс?! — мало не захлинаюся повітрям, відчуваючи, як моє серце починає битися зі швидкістю гоночного автомобіля. — Ви, мабуть, серйозно помилилися, ми насправді не...

— Настю, — спокійно каже Остап Дмитрович, навіть не глянувши на мене, бо він зайнятий тим, що бере у неї якусь анкету. — Не хвилюйся. Це просто формальність.

Формальність? Яке миле слово, щоб описати моє неминуче соціальне самогубство. Ніби це просто якийсь дрібний папірець, а не документ, який зараз перетворює мене на учасницю абсурдного спектаклю під назвою "Вдавай наречену перед натовпом незнайомців".

Це не формальність — це катастрофа, яка розгортається просто зараз на моїх очах, і я абсолютно безсила щось змінити.

— Тут треба підписати, — організаторка простягає ручку.

— Звісно, — він бере ручку, ставить свій ідеально рівний підпис і повертає анкету.

Я хапаю його за рукав:

— Агов! — викочую очі. — Ви що робите?!

— Підписуюсь, — буденно відповідає він, наче це найзвичайніший робочий документ, а не вирок моєму особистому життю.

— Ви щойно зареєстрували нас у конкурсі наречених!

— Ідеально, — нарешті повертається до мене з тією ж іронічною напівусмішкою. — Значить, нас офіційно вважають парою.

Мене буквально трусить, наче я стою посеред землетрусу. Моє серце калатає так сильно, що, здається, зараз вистрибне з грудей і помчить до найближчого виходу.

В роті пересохло, а долоні стали вологими від нервів. Я намагаюся, але абсолютно не можу підібрати слів, які б точно передали весь той вихор емоцій та думок, що охопив мене.

Абсурдність ситуації настільки вражаюча, що навіть у моїй схильній до перебільшень голові не знаходиться порівняння, яке могло б це описати. Наче світ перевернувся з ніг на голову, а я — єдина, хто помітила цю катастрофу.

Серед усього цього хаосу в голові крутиться лише одна чітка, майже кричуща думка: «Настю, твої брови горять вогнем, твоє обличчя яскравіше, ніж найчервоніший полуничний макарун у вітрині кондитерської, і всі це бачать».

— Ви серйозно? — шиплю, ховаючись за паперовим стаканчиком кави. — Ви не можете просто так зробити з мене наречену на публіку!

— Можу, — спокійно відповідає він. — І зробив.

Мої очі ледь не вилазять із орбіт.

— Я… я… — я заїкаюся від обурення, — я ж можу подати на вас у суд за моральні збитки!

— Чудово, — він навіть киває. — Подавайте. А поки я виграю контракт, ви встигнете написати звіт.

О, свята карамельна начинка з вишневим джемом! Він мене навмисно провокує і робить це з неймовірною майстерністю.

Буквально стоїть тут, випромінюючи впевненість, у своєму бездоганно скроєному костюмі, вартість якого перевищує три мої місячні зарплати, з таким виглядом на обличчі, ніби абсолютно все у цьому світі підкоряється його волі. Його поза, його погляд, навіть легкий нахил голови — все свідчить про те, що він повністю контролює ситуацію.

І найжахливіше, що навіть мою панічну реакцію та щире обурення він вправно перетворює на ще один стратегічний пункт у своєму ретельно продуманому бізнес-плані, неначе моя емоційна криза — це просто корисний інструмент для досягнення його цілей.

— А що скаже мій хлопець, коли я прийду додому у статусі нареченої іншого чоловіка? — пирхаю я, намагаючись знайти хоч якийсь аргумент. — Він точно по голівонці мене не погладить за такі новини!

Остап Дмитрович повертається до мене і дивиться з таким спокійним розумінням, що мені стає моторошно.

— У вас немає ніякого хлопця, Насте, — каже він з абсолютною впевненістю. — Окрім мене вже, звісно.

Я відчуваю, як моя щелепа буквально падає.

— Що?! Звідки ви... Як ви можете...

— Єдиний ваш хлопець — це робота до дев'ятої вечора, — продовжує він безжально, складаючи руки на грудях. — І вечеря з серіалом.

Моє обличчя горить, наче вогнем.

— Ви що, сталкер якийсь?! — шиплю я, намагаючись приховати паніку в голосі. — Звідки ви взагалі знаєте, що я роблю після роботи?

Він піднімає брову і дивиться на мене тим своїм фірмовим холодним поглядом:

— Я ваш бос, Анастасіє. Пам'ятаєте? Я знаю графік усіх своїх співробітників.

— О Боже, — я закриваю обличчя руками. — А може, мій хлопець справжній мазохіст, якщо терпить мене і мою роботу.

— Вибачте, але ваш неіснуючий хлопець — аматор, — каже він з легкою усмішкою. — Справжній мазохіст тут я, який найняв вас і досі не звільнив.

Я відкриваю рота, щоб відповісти щось дотепне, але слова просто зникають. Як з ним взагалі можна сперечатися?

— Настю, — він нахиляється ближче, і я чую його спокійний, рівний голос, який чомусь нагадує мені шовк, що лоскоче шкіру. — Це стратегія. У світі бізнесу важливо виглядати переконливо. Тож викинь із голови дурниці та не забувай посміхатися!

— У світі здорового глузду важливо не тягати своїх співробітниць у конкурси наречених! — вибухаю я.

Організаторка, яка ще досі поруч, мило усміхається, ніби ми й справді закохана парочка, що вирішує, який торт замовити.

— Ви прекрасна пара, — каже вона. — Просто ідеальні!

Я мало не давлюся кавою.

— Ви чули?! — обертаюся до нього, шукаючи бодай краплю сумніву на його обличчі. — Вона каже, що ми пара! Це жах!

— Це маркетинг, — поправляє він. — А тепер розслабся, бо нас фотографують.