1

Я йду на весільну виставку зовсім не тому, що мрію про білу сукню, розкішний букет чи шалений обряд біля оформленої квітами арки з трояндами у відрі дорогого шампанського.

Не тому, що планую замовляти запрошення на гостей чи бронювати ресторан з видом на місто.

Ні, серйозно. У мене навіть немає хлопця, який би тримав мене за руку на цьому заході. І якщо бути цілком відвертою, найближчий чоловік у моєму житті — це сусід із пухнастою собакою, який щодня ввічливо вітається зі мною в ліфті й дозволяє мені понюхати і погладити свого маленького енергійного цуценя. От і всі романтичні стосунки в моєму житті.

Я йду сюди заради зовсім іншого, набагато приземленішого та більш практичного.

Тортів! Багатошарових, соковитих і неймовірно смачних!

Безкоштовних дегустацій різноманітних солодощів, які мають прикрасити чужі весільні святкування.

Усіх цих шоколадних трюфелів, кремових тістечок, мигдальних тортів з карамельними прошарками та ванільними ароматами, які так і манять своїм виглядом та запахом.

У соцмережах написано, що цього року буде понад двадцять кондитерських, і всі вони готові нагодувати потенційних «наречених» своїми найкращими творіннями. Деякі навіть пропонують спеціальні коктейлі на додачу до солодощів.

От я й вирішила — а чому ні?

Грошей бракує до зарплати, холодильник майже порожній, дієта й так зірвана ще минулого тижня через той шоколадний чізкейк, який приніс колега на день народження, а солодке — то святе, це моя маленька слабкість і радість у буденному житті.

Повільно просуваюсь крізь густий натовп дівчат у яскравих, блискучих сукнях, які жваво обговорюють майбутні весільні плани, і закоханих парочок, які дивляться одне на одного таким теплим, захопленим поглядом, ніби вже завтра планують не просто спільний кредит на квартиру, а цілу вічність разом.

З кожним кроком я відчуваю себе все більше шахрайкою, яка проникла на цей бенкет життя без запрошення.

Серед усіх цих прекрасно вдягнених, з ідеальними зачісками та блискучими очима людей, я виглядаю повністю недоречною. У мене навіть манікюр відколотий на двох нігтях, светр дещо пом'ятий, а в сумці лежать старі чеки замість запрошень на урочистості.

Про яку наречену тут взагалі може йтися, коли я більше схожа на студентку, яка забігла на секунду за безкоштовними тістечками?

І тут я його бачу.

Остап Дмитрович.

Мій бос.

Він стоїть біля стенду ювелірного дому, високий, у дорогому костюмі, з тим самим поглядом, від якого всі в офісі випрямляють спини. Серйозний, врівноважений, із виразом обличчя: «Я прийшов сюди не для розваг, а щоб купити цей світ».

Завмираю.

Яка ймовірність, що я зі своїм пластиковим стаканчиком кави, розводами від вершкового соусу на рукаві та майже непомітними, але все ж таки присутніми крихтами від еклера на підборідді, випадково зустріну в цьому переповненому залі саме ту людину, яка не тільки підписує мої відпустки, але й оцінює щотижневі звіти та визначає розмір моєї премії?

— Настя, — він підходить ближче, і в його глибокому, вивіреному голосі чути легкий подив і, можливо, навіть нотку зацікавленості, якої я раніше ніколи не помічала. — Ви... тут? На весільній виставці?

— Дегустація, — чесно відповідаю й демонстративно показую йому шматочок шоколадного торта з малиновою начинкою на тонкій пластиковій виделці, ніби це виправдовує всю абсурдність ситуації. — Я за тортиком. Вони тут справді надзвичайні…

От дурепа! Що я ляпаю?

Його губи ледь сіпаються в куточках. Це майже посмішка, але цілком у стилі Остапа Дмитровича — трохи іронічна, трохи зверхня.

— А я думав, що ви сьогодні працюєте над звітом для нового проекту. Той самий, з аналізом ринкових тенденцій, який мав бути на моєму столі до кінця тижня, — каже він, і його брови ледь помітно піднімаються, немов у нього є сумніви щодо моїх робочих пріоритетів.

— Я закінчила, — бубоню, відводячи погляд і нервово перекладаючи виделку з тортом з однієї руки в іншу, хоча насправді звіт ще десь на половині готовності.

І… ще навіть не перевірений на помилки. І тези не всі розписані. Але ж не скажу йому прямо в обличчя правду, що звіт самотньо лежить у мене вдома під ноутбуком, поки я тут блукаю між весільними стендами в пошуках безкоштовних макаронів і шматочків торта, рятуючись від спустошеного холодильника й фінансової кризи.

Він повільно киває так, ніби щось відмічає у своєму внутрішньому щоденнику оцінок співробітників: «Настя — несерйозна. Настя — ненадійна. Настя обманює про виконану роботу заради тортиків».

В його очах промайнуло щось схоже на розчарування, і від цього мені стає ще більш незручно стояти тут із крихтами на підборідді.

Нервово облизую губи і вже готова швидко втекти до наступного стенду, пробурмотівши якесь недолуге виправдання про термінові справи, як раптом…

— Ви і ваша наречена? — усміхнена організаторка підбігає до нас, тримаючи блокнот. — Чудово! У нас вільне місце на фотосесію для каталогу!

— Хвилиночку, секундочку! — я поспішаю заперечити, піднявши вказівний палець. — Ми не...

— Звісно, — перериває мене Остап Дмитрович рівним голосом.

Я заклякаю. Він щойно погодився?!

— Прошу за мною, — організаторка вже тягне нас до декорацій із квітами й аркою.

— Ви що робите? — шиплю я крізь зуби, намагаючись говорити тихо і непомітно для оточуючих, при цьому вкладаючи в інтонацію все своє обурення і шок від такої неочікуваної ситуації, поки ми з начальником крокуємо поруч слідом за організаторкою.

— Використовую стратегічну можливість, — спокійно відповідає він із непохитним виразом обличчя, ніби це звичайна робоча ситуація, а не абсолютно безглуздий фарс. — Наш майбутній партнер, той самий, з яким ми ведемо переговори останні три місяці, спонсорує цей захід повністю. І для укладання контракту йому потрібна переконлива картинка нашої участі та підтримки.

— І ця «картинка» — саме я в ролі вашої нареченої? Серйозно? Зі всіх можливих варіантів ви обрали найабсурдніший?